Дике вовченя приходило щодня, щоб побачити собаку

Вожак перестав гарчати. Він трохи опустив хвіст і видав короткий складний горловий звук, звертаючись не до людини й не до собаки, а лише до Стійкого. У цьому поклику була вимога приєднатися до своїх.

Зграя пропонувала молодому вовкові відійти від слабких істот за його спиною. У сараї чекала доступна їжа, поруч лежала безпорадна людина, а домашній пес уже не міг продовжувати бій. Для голодних звірів усе це було здобиччю, якою Стійкий міг поділитися з родичами.

Чотири вовки почали розходитися в боки. Вони не нападали, поки вожак чекав відповіді, але поступово оточували місце сутички. У нічному повітрі змішалися запах овець, свіжої крові, страху й мокрої шерсті.

Стійкий стояв між двома світами. Перед ним були лісові звірі — такі самі, як він, підвладні тим самим давнім інстинктам. За спиною були людина й собака, поруч із якими він виріс із замерзаючого малюка в сильного дорослого вовка.

Родичі не були для нього незнайомою породою небезпеки: їхній запах озивався в пам’яті про втрачену зграю й колишнє життя. Але й дім уже не був тимчасовим прихистком. Його власний вибір за минулі місяці зв’язав тепло печі, голос Андрія й дихання Грома в одне поняття безпеки.

Запах здобичі будив голодну пам’ять. Поклик зграї теж був йому зрозумілий без навчання: вожак обіцяв місце серед своїх і вимагав не захищати тих, кого ліс вважав слабкими. Молодий хижак не рухався, дослухаючись до того, що відбувалося позаду.

Там Андрій уривчасто дихав від болю й тривоги. Там хрипів Грім, який колись віддав незнайомому вовченяті першу миску їжі, а згодом закрив його собою від рушничного ствола. Ці двоє винесли Стійкого зі снігу, повернули йому дихання, зігріли біля свого вогню й прийняли до хати.

Вожак наблизився ще на крок і повторив поклик, тепер уже нетерпляче. Він наказував молодому родичеві звільнити дорогу до сараю. Решта звірів завмерли, готові кинутися вперед одразу після його сигналу.

Стійкий повільно підвів голову й зустрів погляд ватажка. Потім із його грудей вирвалося оглушливе люте гарчання. Жодної іншої відповіді зграї не треба було: вовк вибрав тих, кого вважав родиною, і не збирався віддавати їх на розтерзання.

Відмова привела старого ватажка в лють. Він відштовхнувся задніми лапами й стрибнув, цілячись у шию супротивника. Стійкий прийняв удар, і два великі звірі зчепилися, зім’явши довкола себе сніг.

Ікла вдарялися одне об одне, тіла перекочувалися по крижаній поверхні. На білому з’явилися дрібні червоні краплі. Молодий вовк переважав суперника свіжою силою, зате досвідчений ватажок краще знав, як берегти рухи, вислизати із захвату й відповідати у вразливе місце.

Решта членів зграї стежили за сутичкою недовго. Вони знову почали стискати кільце, маючи намір допомогти проводиреві й напасти зі спини. Грім побачив це і, попри слабкість, змусив себе підвестися.

Лапи вівчарки тремтіли, але пес став біля Андрія. Він голосно гавкав і люто кусав морозне повітря, не підпускаючи вовків до господаря, що лежав. Сил на нову велику сутичку в нього майже не лишилося, однак відступати Грім не збирався.

Ватажкові вдалося вчепитися Стійкому в праве плече. Біль пройшов по всьому тілу, але молодий вовк не відсахнувся. Він дозволив супротивникові вирішити, що той здобув перевагу, і приготувався використати наступний стрибок.

Коли проводир знову кинувся зверху, Стійкий різко пішов убік. Старий вовк не встиг змінити напрямок. Тієї ж миті щелепи молодого супротивника зімкнулися в нього на горлі.

Стійкий не перекушував шию й не намагався вбити. Він стискав її рівно настільки, щоб позбавити ватажка змоги продовжувати бій, притис голову до крижаного снігу й утримував, не послаблюючи хватки. Переможений звір хрипів і виривався, але кожен ривок лише погіршував його становище.

Молодий вовк підвів погляд на решту й глухо загарчав. Перед зграєю лежав її досвідчений лідер, не здатний звільнитися. Голод і далі гнав звірів до сараю, але тепер їм довелося б битися з супротивником, який виявився сильнішим за ватажка.

Стійкий утримував супротивника, але стежив за кожним рухом кільця. Він показував, що готовий продовжити бій, якщо бодай один звір наблизиться до Грома чи Андрія. Молодий вовк не посилював хватки до смертельного укусу, а переможений ватажок і далі міг хрипко дихати.

Інстинкт самозбереження переміг. Один вовк відступив, за ним позадкували інші; невдовзі всі четверо зникли між засніженими деревами. Лише тоді Стійкий розтиснув щелепи й відпустив старого проводиря.

Ватажок насилу підвівся. Він часто дихав, тримав голову низько й більше не намагався напасти. Визнавши поразку, звір повернувся й, помітно накульгуючи, рушив слідом за зграєю, що відійшла, аж поки темрява не поглинула і його…