Дике вовченя приходило щодня, щоб побачити собаку

Двір ховала густа темрява. Лише тьмяний місяць інколи виглядав між рваними хмарами, і в його світлі сніг здавався гладким, неживим. Андрій дослухався і майже відразу почув із боку сараю сухий тріск.

Зграя вже дісталася зовнішньої огорожі. Вовки зламали старі дошки біля загону, і вівці, відчувши хижаків, заметалися всередині. Перелякане мекання змішалося з гарчанням і скреготом дерева.

Зволікати було не можна. Андрій зіскочив зі сходинок і побіг до сараю, тримаючи рушницю перед собою. Він не збирався вступати в сутичку: одного пострілу в повітря могло вистачити, щоб повернути звірам обережність.

Під свіжим снігом ховався відполірований морозом лід. Нога старого раптом пішла вперед, він утратив рівновагу й з розмаху впав на спину. Рушниця вирвалася з рук, пролетіла вбік і зникла в пухкому заметі.

Удар на мить позбавив Андрія подиху. Він спробував підвестися, але гострий біль у правому коліні змусив знову опуститися на сніг. Нога не тримала, зброї не було видно, а шум біля сараю ставав ближчим.

До падіння старий вважав, що контролює становище: рушниця давала йому змогу зупинити напад, не наближаючись до звірів. Тепер один необережний крок змінив усе. Він чув переляканих овець і розумів, що зграя опиниться поруч раніше, ніж йому вдасться знайти зброю.

Старий заходився нишпорити голими руками по замету. Пальці натикалися на крижані грудки й провалювалися в пухкий сніг, однак приклада ніде не було. Уперше за цю ніч він усвідомив, що лишився цілком беззахисним.

За спиною з тріском розчахнулися двері. Грім не виконав наказу господаря: звичка захищати людину виявилася сильнішою за послух. Вівчарка вилетіла з хати, перемахнула через замет і стала між Андрієм, який лежав, і проломом в огорожі.

Із темряви один за одним вийшли п’ять вовків. Вони рухалися злагоджено, не квапилися й не відводили очей від здобичі. Попереду йшов великий вожак із роздертим лівим вухом; решта трималися трохи позаду, готові обійти захисника з боків.

Провідник вишкірив жовті ікла й зробив крок до домашнього пса. У погляді звіра не було страху перед старою вівчаркою. Він бачив супротивника, який стояв сам, важко дихав і поступався йому силою.

Грім не став чекати, поки кільце зімкнеться. Зібравши рештки колишньої могутності, він кинувся на вожака й спробував перехопити його за шию. Сніг зметнувся довкола зчеплених тіл, гарчання стало глухим і уривчастим.

Досвід службового собаки допомагав Громові ухилятися від прямих укусів. Він бив супротивника плечем, хапав за лапи, знову тягнувся до шиї й ані на мить не дозволяв наблизитися до господаря. Але вік неможливо було скасувати навіть люттю.

У кожному русі пса ще вгадувався досвід службового собаки, звиклого діяти перед лицем небезпеки. Але роки позбавили Грома колишньої сили й швидкості. Пес швидко втомлювався, тоді як супротивник зберігав натиск і чекав неминучої помилки.

Вожак рухався швидше. Він витримав перший натиск, вибрав мить і важкою лапою збив вівчарку набік. Грім упав, спробував підвестися, однак дихання вже зривалося, а рухи втратили колишню точність.

Два вовки відразу відокремилися від зграї й обійшли пса, що лежав, з різних боків. Вони пригнули голови, вибираючи мить, щоб вчепитися йому в горло. Вожак утримував увагу Грома спереду, не залишаючи шляху до відступу.

Андрій закричав. Забувши про біль, він спробував повзти до собаки, щоб закрити її собою, але ушкоджене коліно тяглося по льоду й заважало рухатися. Між ним і Громом лишалася надто велика відстань, а напад мав початися наступної секунди.

Із відчинених дверей метнулася сіра тінь. Стійкий перетнув двір майже беззвучно й на повному ходу вдарив одного з вовків у бік. Нападника відкинуло на кілька метрів; він перекинувся в снігу, а молодий захисник уже стояв на чотирьох лапах.

Стійкий зайняв місце перед важко дихаючим Громом. Широкі сірі груди закрили і старого пса, і людину, що лежала позаду. Він не озирнувся на них: уся його увага була звернена до зграї.

Вовки зупинилися так само раптово, як наступали. Вожак із роздертим вухом вдивився в нового супротивника й упізнав у ньому родича. Перед ним опинився сильний молодий одинак, що пахнув людською хатою, але говорив із лісовою зграєю зрозумілою їй мовою…