Дике вовченя приходило щодня, щоб побачити собаку

Закінчивши колоти дрова, Андрій повернувся на кухню й підкинув полін у цегляну піч. Він вирішив приготувати Громові те, перед чим пес раніше ніколи не міг встояти. Із небагатих зимових запасів дістав добрий шмат м’яса, нарізав його великими шматками й опустив у киплячу воду.

Невдовзі теплий запах бульйону наповнив маленьку хату. Раніше обидві собаки вже крутилися б поруч, почувши стукіт ножа об дошку, і Андрієві довелося б суворо відправляти їх чекати. Тепер біля печі було порожньо. Він дивився на вогонь і тихо переконував себе, що цього разу Грім неодмінно поїсть.

У велику металеву миску старий налив наваристого бульйону й поклав найкращі шматки. Зачекав, поки їжа перестане обпікати, надягнув важку куртку й вийшов на ґанок. Двері рипнули, але пес, що лежав на вовняному килимку, навіть вухом не повів.

Андрій навмисне перевірив бульйон, перш ніж винести його: ослаблений собака не мав обпектися й остаточно відвернутися від їжі. Він вибрав найбільшу миску, ніби щедра порція могла повернути колишнього Грома. Але аромат, який колись змушував пса з’являтися на кухні без поклику, тепер не викликав жодної реакції.

Андрій поставив миску біля його носа й присів поруч. Він покликав Грома, нагадав, що попереду довга холодна зима і для неї потрібні сили. Вівчарка насилу підвела тьмяні очі, без зацікавлення подивилася на м’ясо й відвернула морду.

Це був уже третій день, коли пес відмовлявся від будь-якої їжі. Із прочиненої пащі вирвалася хмарка пари, Грім важко зітхнув і знову поклав голову на холодні дошки. Андрій погладив його по спині й відчув, як швидко схудло колись міцне тіло.

Ще недавно долоня впиралася б у щільні м’язи, які витримували довгу працю й біг по заметах. Тепер ребра відчувалися при кожному русі руки, шерсть стала сухою й утратила блиск. Старого лякала не лише худорба: Грім ніби свідомо відмовлявся від усього, що могло підтримати його сили.

— Не можна так здаватися, друже, — промовив він, намагаючись говорити рівно. — Вона б не захотіла бачити тебе таким. Нам із тобою все одно доведеться жити далі. Тепер ми лишилися вдвох.

Грім заплющився, ніби хотів сховатися від цих слів. Старий ще трохи посидів біля нього, аж поки вітер не дістався під теплий одяг. Потім підвівся, залишив їжу на місці й повернувся до хати, сподіваючись, що без свідка пес усе ж підійде до миски.

Крізь щілину в фіранці Андрій і далі спостерігав за ґанком. Сонце зайшло за дерева, вода на подвір’ї взялася кригою, а на бульйоні з’явилася тонка шкірочка. Грім тремтів, але не просився до печі. Його пам’ять ніби утримувала поруч померлу подругу: він чекав гавкоту з темряви й звичного штовхана в бік, а чув лише вітер.

З кожною годиною обриси двору ставали менш виразними. Пес лежав там само, хоч холод проникав крізь старий килимок і сковував дошки. У ньому наче згасав навіть інстинкт самозбереження: голод, мороз і поклик господаря виявлялися слабшими за тугу, якій неможливо було пояснити, що чекання марне.

Перші великі сніжинки осідали на його темній спині. З кухлем гарячого чаю в руках Андрій дивився, як обриси пса розчиняються в сутінках, і дедалі ясніше розумів: самим лише теплом і їжею цієї біди не виправити. Якщо Грім не захоче жити сам, зима забере його без жодної боротьби.

Наступного дня мороз посилився. Андрій тричі виходив до собаки, міняв воду, приносив свіжу густу кашу з вареною яловичиною і щоразу чув лише важке дихання. Грім відвертався до стіни, а господар просив його з’їсти бодай трохи й зізнавався, що не витримає ще однієї втрати.

Тиснути на пса він не став. Надвечір Андрій знову поставив повну миску на край ґанку й пішов поратися по господарству. Він розраховував на голод і природну впертість старої вівчарки, не підозрюючи, що з темніючого лісу на запах м’яса вже тягнеться інша голодна істота…