Фатальна помилка чоловіка, який не знав, що я стою за два кроки від нього
— Тільки він не пив, Ніночко, — тяжко зітхнула мати, погладжуючи обличчя брата на фотографії. — У нього виразка була змолоду. Його вбили. Забили до смерті, а потім кинули на рейки, щоб замести сліди.
Мати мовчала майже тридцять років. Її паралізував тваринний страх за своє життя і за життя своєї маленької доньки. Ті люди, що стояли за аферою, мали безмежну владу в їхньому місті. Але час минав. Багато учасників тих подій уже зійшли в могилу. Тепер на тих самих спірних землях почалося масштабне будівництво елітного котеджного селища. Головним інвестором був рідний син того самого чоловіка, який колись організував підробку паперів і усунення Олексія. Та й сам цей чоловік, попри похилий вік, іще був живий, цілком здоровий і смикав за ниточки.
— За мною стежать, Ніно, — перелякано, збиваючись на уривчасте дихання, сказала вона, вчепившись холодними пальцями в руку доньки. — Я не божевільна, я точно знаю. Машини якісь дивні під вікнами стоять цілими днями. Темні такі, тоновані. І телефонують мені постійно, і вдень, і вночі. Я беру слухавку, а там мовчать. Тільки дихання чути.
Вона судомно зітхнула, притиснувши руку до грудей, і продовжила:
— Вони дізналися, що документи не були знищені, що вони збереглися. І вони знають, що вони в мене. Я давно їх перепрятала подалі від гріха, ще багато років тому. Боюся, що цю квартиру вже давно прослуховують. Тому точну адресу я тобі вголос не назву. Але скажу так, ти зрозумієш: шукай там, де ми ховалися від грози, коли ти була зовсім маленька. Пам’ятаєш? Як знайдеш цю папку, не неси її в нашу поліцію, там усе куплено. Поїдь до столиці, знайди хорошого адвоката, передай документи напряму до генеральної прокуратури або до суду. І нехай той, хто винен у смерті мого Льоші, хто зламав усе моє життя, нарешті відповість за законом. Я втомилася боятися, Ніно.
За кілька днів Віри Іллівни не стало. Організація похорону, біганина моргами, РАЦСами й ритуальними агентствами, вибір труни, замовлення вінків, складання меню для поминального обіду — вся ця похмура, виснажлива рутина навалилася на Ніну важкою бетонною плитою. Вона була надто поглинута своїм горем, надто виснажена безсонними ночами, щоб тверезо думати й аналізувати те, що відбувається. Однак, коли вона прийшла до маминої квартири, щоб вибрати сукню для поховання, їй стало ясно, що до її приходу тут хтось ретельно все обшукував. Шафи були перериті, книжки зсунуті, важкий дубовий комод відсунутий від стіни, а в повітрі висів ледь вловимий чужий запах дорогих парфумів. Ніна тоді списала все на власну параною й утому.
А потім були поминки. У задушливій залі орендованого ресторану зібралися родичі, сусіди, колишні колеги матері. Повітря було просякнуте запахом дешевих воскових свічок, щойно спечених млинців із медом і важкого перегару. Люди виголошували чергові промови, лицемірно зітхали. На цих поминках Ніна вперше у своєму житті по-справжньому напилася. Геннадій, її турботливий, люблячий чоловік, увесь вечір сидів поруч. Він постійно обіймав її за плечі, говорив правильні, співчутливі слова й сам, власною рукою, доливав їй у чарку горілку, наполегливо вмовляючи випити ще і ще.
— Тобі треба розслабитися, рідна, — м’яким, оксамитовим голосом говорив він, дивлячись їй у вічі з непідробною тривогою. — Ти зовсім себе змучила. Випий, стане легше. Я ж поруч, я подбаю про тебе…
