Фермер купив старого пса з жалю, але те, що собака знайшов у лісі, приголомшило поліцію…
— Низом нас побачать.
— Рой і не веде до дороги.
Пес лежав поруч, витягнувши морду в інший бік. Його цікавив кам’янистий бік розпадка, де між валунами чорніли вузькі розщілини. Збоку вони здавалися неглибокими, але скеля йшла в землю, утворюючи цілий лабіринт.
— Запах там, — сказав Бондаренко. — Якщо Богдан вижив, його могли тримати серед скель, в одній із печер. Із дороги такого місця не помітиш.
Спуск ледь не став для нас останнім. Мокра глина їхала з-під чобіт, зачепитися можна було лише за коріння й колючі гілки. Кілька разів я сідав на схил і ковзав униз, обдираючи долоні. Тарас Семенович рухався ще важче, але від допомоги відмахувався. Рой спускався обережно й чекав біля кожної небезпечної ділянки. На рівних місцях він знову тягнув уперед, ніби боявся запізнитися.
До дна дісталися осторонь від колії й одразу пішли за валуни. Шум техніки звучав ближче, однак каміння ховало нас від вишки. У вузькому проході я помітив тонку гілочку на замшілій плиті. Її надломили й поклали гострим кінцем до скель. Під краєм каменя тьмяно блиснула фольга. На піску поруч із відбитками виднілися прямокутні сліди каністри. Людина зупинялася, міняла руку і знову йшла до скель. Назад вона поверталася швидше й ставила ноги ширше. Це підтверджувало здогад Тараса: вантаж не виносили з печери, його регулярно приносили всередину, причому тим самим прихованим маршрутом.
Я підняв обгортку від шоколаду. Паперовий шар відсирів по краях, зате фольга майже не постраждала. На згині збереглася дата випуску — минулий місяць.
— Сюди ходять зараз, — сказав я.
Семенович оглянув землю. Між камінням виднілися втиснуті в пісок краї важких черевиків.
— Одна людина. Ніс вантаж і повертався налегко. Сліду не більше кількох днів.
Ми обоє подумали про одне. Якщо Богдан загинув одразу після зникнення, навіщо комусь досі носити в кам’яний лабіринт їжу?
Рой видав глухий звук — не гавкіт і не скиглення. Він стояв перед щілиною між двома валунами. Вхід ховали плетива амурського винограду, а земля біля основи була втоптана. Пес ліг на живіт, протиснувся під гіллям і поповз усередину.
Ми переглянулися. Я зняв рушницю із запобіжника.
— Ну от і прийшли, Степане Андрійовичу, — сказав Бондаренко. — Якщо хлопчик там, не роби різких рухів. Після стількох років ми можемо здатися йому страшнішими за звірів.
Я став навкарачки й поліз слідом за Роєм. Сирий запах печери накрив одразу. Вузький лаз ішов униз; каміння тиснуло з боків, чіпляло одяг. Повзти доводилося на ліктях, і гострі краї впивалися в коліна навіть крізь щільні штани. Попереду чулося сопіння пса й скрегіт кігтів. Позаду мене важко дихав Семенович, кожен вдих відлунював.
— Далеко ще? — прошепотів він.
У тісноті шепіт пролунав майже криком.
— Не знаю. Рой попереду.
Запах диму ставав помітнішим. Не свіжого вогнища — старого, роками в’їденого в камінь. Отже, всередині жили люди. Лаз невдовзі розширився. Спершу я зміг підвестися навкарачки, потім обережно випростався, зачіпаючи маківкою низьке склепіння.
Я ввімкнув ліхтар. Промінь ковзнув по закопчених стінах, іржавих бляшанках і зупинився на залізній решітці, що перекривала дальню арку. Товсті прути були вмуровані в камінь, а з нашого боку на ланцюгу висів свіжий навісний замок.
За решіткою хтось ледь чутно вдихнув…
