Фермер купив старого пса з жалю, але те, що собака знайшов у лісі, приголомшило поліцію…

Збиралися мовчки. У старий брезентовий рюкзак поклали сірники в непромокальному пакеті, ліхтарі, запасні батарейки, аптечку, ніж, складану саперну лопатку й міцну мотузку. Я загорнув хліб, сало й варену картоплю. Із сейфа дістав двостволку і два останні кулеві патрони.

— Думаєш, знадобляться? — спитав я.

— Сподіваюся, що ні. Але якщо люди Яременка нас упіймають, розмовляти вони не стануть. Для них ми двоє пенсіонерів, що заблукали й замерзли в тайзі. Зручна випадковість.

Близько третьої ночі все було готове. Рой ходив кухнею, цокаючи кігтями, торкався носом наших долонь і ледь чутно скиглив. Він розумів, куди ми збираємося. Можливо, чекав повернення туди всі сім років.

Через двері виходити не стали. Якщо темна машина повернулася й стала біля дороги, нас помітили б одразу. Ми загасили лампу, відчинили вікно в сінях і один за одним вибралися в зарості малини за хатою. Рой ковзнув слідом безшумно. До світанку лишалося небагато. У низинах лежав туман, ховаючи сарай і лазню, повітря пахло мокрою хвоєю, прілим листям і близьким холодом.

— Веди, Рою, — тихо наказав Семенович. — Шукай.

Пес одразу взяв швидкий темп. Він ішов широкою риссю, зникав за кущами й з’являвся знову, перевіряючи, чи не відстали ми. На крутих підйомах сповільнювався й важко дихав: тиждень турботи не міг повернути сили, відібрані роками. Але варто було Тарасові торкнутися його шиї, як Рой знову тягнув уперед.

Ми не пішли дорогою. Зробили великий гак звіриними стежками, щоб вийти до розпадка з боку старих вирубок і не потрапити на очі спостерігачам.

Семенович тримався вперто, але колишня майстерність не могла скасувати років. За пів години дихання в нього стало сиплим, він зупинявся біля дерев, спирався долонею об стовбур і спльовував в’язку слину. Я теж швидко видихався. Нили коліна, серце важко билося під ребрами, ремінь рушниці врізався в плече. Страх підганяв краще за окрик: варто було сповільнитися, і в пам’яті виникав жовтий рукав, що стирчав із чорної землі.

Поступово ліс змінився. Світлий березняк лишився позаду, рідкі сосни поступилися місцем тісному кедрово-ялиновому схилу. Гілки, оброслі сірим лишайником, переплелися над головою й майже не пропускали світанку. Під ногами хлюпав мох, подекуди вода проступала крізь килим хвої. Птахи тут не співали. Пахло сирістю, стоячою водою й гнилою деревиною. В уссурійській тайзі відстань оманлива. Сусідня сопка здається близькою, доки не спустишся в розпадок, не обійдеш бурелом і не втратиш годину біля розлитого ключа. Ми йшли повільніше за молодих пошуковців, зате Тарас обирав маршрут без зайвих підйомів. Він беріг наші сили так само уважно, як я беріг два патрони.

Рой зупинився перед величезним поваленим кедром. Загривок піднявся, вуха подалися вперед. Він не гарчав, а слухав. Ми теж завмерли. Спершу до мене долинало тільки власне дихання, потім далеко попереду виник рівний низький гул. Не вітер і не дерево. Працював важкий двигун, час від часу бряжчав метал.

— Техніка, — самими губами сказав Семенович. — Схоже на бульдозер. Що йому робити в такій глушині вночі?

— Може, дорогу рівняють.

— А може, знищують те, чого не повинні побачити.

Далі йшли обережніше. Рой більше не квапив, ступав м’яко й часто піднімав морду, перевіряючи вітер. Майже дві години продиралися крізь тісний ліс, аж поки дерева не розступилися перед широким розпадком. Схил обривався вниз, заріс колючим чагарником і молодими ялинами. Ми лягли в мокру папороть і обережно визирнули.

На дні, де за старими звітами мала бути непрохідна хаща, йшла накатана колія. Багнюку перемололи шини важких вантажівок. Через рівні проміжки на стовбурах висіли таблички: «Орендована ділянка лісового фонду», «Прохід заборонено», «Ведеться відеоспостереження». У безлюдній тайзі вони виглядали не попередженням для випадкових подорожніх, а погрозою тим, хто підійшов надто близько.

— Ось тобі й нестабільний ґрунт, — ледь чутно сказав Семенович. — Подивися праворуч.

Серед ялинових гілок ховалася висока спостережна вишка. Стіни були затягнуті маскувальною сіткою, але в оглядовій щілині на мить блиснуло скло бінокля. Хтось стежив за дорогою й схилами. Я машинально міцніше взявся за рушницю…