Фермер купив старого пса з жалю, але те, що собака знайшов у лісі, приголомшило поліцію…

Тьмяний промінь вихопив із темряви невеликий грот по той бік решітки. Біля дальньої стіни лежали оберемки поруділого ялинового гілля, зверху — брудні ковдри, шмаття й шматки брезенту. Біля них чорніло вогнище, обкладене камінням. Дим ішов у вузьку щілину під склепінням. На підлозі валялися іржаві бляшанки, порожні пляшки й обгортки. Це був не випадковий нічліг мисливця. За решіткою жили довго — роками.

Унизу залізних дверей виявилася прямокутна заслінка розміром із хлібину. Крізь неї можна було проштовхнути бляшанки й пляшки, не відмикаючи замка. Поруч стояв картонний ящик із консервами. Етикетки були сухі, кришки чисті. На одній бляшанці значився минулий місяць.

— Його досі годують, — промовив я.

Рой притиснувся мордою до прутів і тихо заскиглив. Потім дряпнув лапою кам’яну підлогу, ніби намагався розширити щілину під решіткою.

Я підняв ліхтар вище. Над лежанкою на закопченій стіні біліли довгі ряди зарубок. Їх були не сотні, а тисячі. Одні складалися в акуратні групи по сім, інші збивалися, перетиналися й знову починалися. Людина за решіткою відзначала час, доки не перестала розуміти, який сьогодні день. Деякі ряди були перекреслені вертикальною лінією, інші уривалися раптово. Пізніше Богдан пояснив, що втрачав лік після хвороб і починав заново, орієнтуючись на холод, крапель і запах диму від лісових пожеж. Стіна не давала точного календаря, але показувала інше: полонений рік за роком намагався втримати зв’язок із часом і власним ім’ям.

— Він рахував роки, Семеновичу.

Бондаренко не відповів. Біля самої решітки він помітив невеликий предмет і просунув руку між прутами. На долоні опинилася грубо вирізана з соснової кори фігурка собаки — крива, непропорційна, але з ретельно позначеними великими вухами.

— Рой, — промовив він, і голос урвався. — Хлопчик пам’ятав його.

Ми стояли перед залізними дверима, двоє літніх людей, і не наважувалися зустрітися поглядами. Семирічна дитина виросла в цій темряві, відзначаючи дні на стіні. Фігурка означала, що він не забув собаку. Свіжі консерви говорили про інше: хтось усі ці роки замикав його тут і повертався, щоб полонений не помер.

Рой різко підвів голову. Вуха стали сторч, шерсть на холці здибилася. Низьке попереджувальне гарчання прокотилося гротом. Пес дивився в дальній кут за решіткою, який я прийняв за купу ковдр.

Я спрямував туди ліхтар. Шмаття здригнулося. Посипалося дрібне каміння, тоді долинув приглушений вдих. Не звіриний. Людський.

У мене спітніли долоні на рушниці.

— Богдане? — покликав я. — Богдане Кравченко, ти там?

Відповіддю був тільки гул повітря в розщілині. Семенович ступив ближче до прутів.

— Богдане, не бійся. Я дядько Тарас. Я шукав тебе сім років тому. Зі мною Рой.

На ім’я пса з темряви долинуло схлипування. Рой гавкнув — коротко, владно, ніби знову працював на пошуку.

Шмаття повільно розсунулося. У найдальшому кутку, втиснувшись спиною в холодну стіну й закриваючи обличчя обома руками, сиділа худенька людська постать…