Гендиректор усміхнувся з дівчини без досвіду, аж поки останній рядок резюме не змусив його замовкнути

На той момент Олеся підготувала дев’ять звітів: п’ять за прямими дорученнями Савчука і чотири в межах поточної роботи відділу. Жоден не повернувся без предметних зауважень, жоден не був відхилений. Гнатюк за цей час двічі розмовляв із Раїсою. Олеся не чула, про що саме, але Інна якось обмовилася, що обговорювали «доцільність тримати в аналітиці людину без досвіду». Савчук ніяк не реагував публічно. Або реагував так, що збоку це було неможливо помітити.

У середу, за дванадцять днів до кінця випробувального терміну, Олеся затрималася довше, ніж зазвичай. Не тому, що горіло завдання: поточний звіт був майже готовий. Просто один розрахунок не давав відчуття завершеності, і вона хотіла довести його до крапки, перш ніж піти.

На восьму вечора відділ спорожнів. Раїса давно пішла з приймальні, охорона на поверсі змінювалася, скляні переговорні темніли віддзеркаленнями порожніх столів. Олеся вийшла в коридор набрати води й почула голоси за дверима однієї з переговорних. Жалюзі були опущені, двері прикриті нещільно. Говорили неголосно, але виразно.

Перший голос вона впізнала одразу. Гнатюк.

— Не розумію, навіщо ти її тримаєш. Вона вже двічі створила проблеми.

Другий голос був старший, чоловічий, незнайомий.

— Тарас доросла людина. Це його рішення.

— Його рішення коштувало нам трьох тижнів по «Північному берегу».

— Його рішення зберегло холдингу репутацію на раді. Якби зайшли без закритої ставки, ти сам розумієш, чим би це закінчилося.

Пауза.

— Ти з ним говорив? — спитав Гнатюк.

— Ні. І не буду. Це його справи.

— Які ще його справи, Леоніде? Вона учениця Григорія.

Олеся завмерла біля стіни, тримаючи склянку, в яку так і не встигла налити води.

— Це означає лише те, що в неї сильна школа, — сказав другий голос.

— Ні. Це означає, що вона або випадковість, або ні. І я не знаю, що гірше.

— Ти надто великого значення надаєш речам, які не мають стосунку до бізнесу.

— Усе має стосунок до бізнесу. Особливо коли директор перестає бути холодним.

Усередині почулися кроки. Олеся безшумно повернулася до свого столу, сіла, вдягла навушники й не ввімкнула музику. За дві хвилини двері переговорної відчинилися. Гнатюк пройшов повз, не глянувши на неї. Слідом вийшов немолодий чоловік із текою. Він теж не повернув голови.

Олеся просиділа ще двадцять хвилин, потім зібрала речі й пішла.

Удома вона відкрила ноутбук і набрала в пошуку ім’я Григорія Андрійовича Савчука. Сторінки кафедри вона знала майже напам’ять ще з часів навчання, але тепер шукала не розклад, не публікації, не наукову школу. За пів години знайшла старе інтерв’ю в університетському виданні. Професор говорив про студентів, про фінансовий аналіз, про те, як професія змінилася за два десятиліття. Наприкінці журналіст поставив запитання про сім’ю.

Відповідь була коротка.

«Із сином ми давно не спілкуємося. Це мій біль, але я не стану перетворювати його на історію для газети».

Більше нічого.

Олеся закрила ноутбук. Вона знала й інше — не з інтерв’ю, а з трьох років роботи з професором. Григорій Андрійович був жорстким науковим керівником. Вимогливим до тієї межі, де студент починав сумніватися, чи здатен він узагалі думати. Він не хвалив. Він указував на помилки так, що хотілося встати й піти. Дехто йшов.

Олеся не пішла. Досить рано вона зрозуміла: він не принижує. Він перевіряє. Хто витримає — виросте. Хто не витримає — значить, іще не готовий.

Тепер їй здавалося, що Тарас Савчук колись міг не витримати. Або витримав надто дорогою ціною. Пішов, став самостійним, зробив себе без батька — на зло, всупереч, а може, й завдяки. Але це були лише її здогади. Правди вона не знала.

Наступного дня професор написав їй сам. Таке траплялося рідко: листування він не любив, віддавав перевагу живій розмові.

«Олесю, як ви там? Сподіваюся, все гаразд. Якщо буде час, зателефонуйте».

Вона перечитала листа двічі.

«Усе добре. Зателефоную в неділю ввечері».

У п’ятницю вона працювала спокійно. Нових завдань від Савчука не було. Поточний звіт наближався до фінальної версії. О пів на шосту вона вже збиралася йти, коли до відділу зайшла Раїса.

— Тарас Григорович просить зайти.

На двадцять третьому поверсі Савчук сидів за столом. Перед ним не було ні тек, ні роздруківок. Порожня стільниця виглядала дивно, майже тривожно.

— Сідайте.

Олеся сіла.

— Випробувальний термін закінчується за одинадцять днів, — сказав він. — Я ухвалив рішення раніше. Ви зараховані до штату.

Вона дивилася на нього, не відразу розуміючи, що саме в цій фразі важливіше: дострокове рішення чи те, що він вимовив його без жодної церемонії.

— Молодшим аналітиком?

— Старшим аналітиком другого рівня.

— Не молодшим?

— Молодший аналітик — це позиція, на яку ви прийшли. Другий рівень — те, що ви показали.

— Гнатюк згоден?

Савчук подивився на неї майже зі здивуванням.

— Це не його рішення.

— Він буде проти.

— Імовірно.

— Ви розумієте, що це ускладнить вашу позицію в раді?

— Кравець, — тихо сказав він, — ви прийшли торгуватися чи ухвалити рішення?

Олеся витримала паузу.

— Ухвалити.

— Тоді в понеділок підпишете договір у Раїси.

Він відкрив теку, що лежала збоку, і взяв ручку, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Олеся підвелася.

— Тарасе Григоровичу.

Він підвів очі. Вона вперше звернулася до нього на ім’я та по батькові першою.

— Я хочу сказати вам дещо. Але не зараз.

— Коли?

— Коли буде правильний момент.

Він дивився на неї рівно.

— Добре. Ідіть.

У ліфті Олеся дивилася на своє відображення в металевих дверях і думала не про підвищення. Вона думала про лист професора. Про те, що він надійшов саме тепер. І про те, що правильний момент, який вона сама назвала, може виявитися ближчим, ніж хотілося…