Гендиректор усміхнувся з дівчини без досвіду, аж поки останній рядок резюме не змусив його замовкнути

Ближче до полудня до її столу підійшов Гнатюк. Олеся знала його з фотографій у корпоративних матеріалах: кремезний чоловік років п’ятдесяти п’яти, важке підборіддя, звичка тримати руки в кишенях піджака так, ніби він не заходить до кабінету, а займає простір. Він зупинився поруч і став дивитися на екран.

— Закордонний портфель, — сказав він. Не спитав, а констатував.

— Так, — відповіла Олеся, не повертаючись.

— Савчук вас навантажує.

— Це моя робота.

— Молодий спеціаліст на випробувальному терміні не повинен виконувати обсяг старшого аналітика. Якщо вас перевантажують, є кадрова служба.

Олеся повернулася до нього.

— Мене не перевантажують. Я справляюся.

Гнатюк усміхнувся. Усмішка була легка, майже доброзичлива, але за нею не було доброзичливості.

— По «Північному берегу» ви написали обережно.

— Точно.

— Іноді це одне й те саме.

— Не в аналітиці. Обережність і точність — різні речі. Тому я обрала точність.

Усмішка стала вужчою.

— Цікава ви дівчина, — сказав він так, ніби говорив про неї комусь невидимому. — Побачимо.

Він пішов. Олеся повільно видихнула крізь ніс і повернулася до таблиці.

За годину прийшов лист від Савчука. Без теми.

«Гнатюк підходив?»

Олеся відповіла за кілька секунд:

«Так».

За три хвилини прийшло наступне запитання:

«Про що говорив?»

Вона подумала й написала:

«Про “Північний берег” і про те, що мене перевантажують. Я сказала, що справляюся».

Відповіді не було майже двадцять хвилин. Потім прийшло одне слово:

«Добре».

Суботу Олеся провела за робочим столом удома. Неділю теж. Увечері вона зібрала фінальний файл: шістдесят чотири сторінки, п’ять компаній, три юрисдикції, порівняння з бенчмарком і матриця ризиків наприкінці. Окремим додатком додала методологічну записку: де дані перевірені напряму, де використано переклад із застереженням, де термінологія може мати допустиму похибку.

У понеділок о 8:55 звіт пішов Савчуку. О 9:15 прийшла відповідь: «Зайдіть о десятій».

Коли Олеся увійшла, Савчук уже читав роздруківку. На полях було менше олівцевих позначок, ніж зазвичай. Він навіть не привітався.

— Методологічна записка. Навіщо?

— Щоб адресат звіту розумів, які дані надійні, а які потребують обережного трактування.

— Верещак її не робив.

— Тому його роботу й розвернули, — сказала Олеся. — Він не відділив підтверджені цифри від приблизно перекладених. Якщо на такій базі ухвалювати рішення, ніхто не розуміє, чому саме довіряє.

Савчук підвів погляд.

— Матриця ризиків. Третю компанію ви винесли в червону зону.

— Так. У неї позабалансові зобов’язання, яких не видно в основній звітності. Їх розкрито лише в примітках до консолідованого звіту структури з острівної юрисдикції.

— Гнатюк рекомендував збільшити позицію по цій компанії.

— Я бачила його записку. Він спирався на основну звітність без приміток.

— Ви розумієте, що прямо суперечите члену ради?

— Цифри не зобов’язані збігатися з позицією членів ради.

Савчук закрив теку й підвівся. Як завжди, відійшов до вікна, ніби йому потрібна була відстань між собою й почутим.

— Гнатюк домагатиметься вашого переведення. Або звільнення.

— Розумію.

— І?

— І нічого. Я прийшла працювати аналітиком, а не вибудовувати стосунки з радою директорів.

Він стояв до неї спиною. Мовчання тривало майже хвилину.

— Звіт прийнято. Ідіть.

Олеся підвелася.

— Кравець.

Вона зупинилася.

— Анонімні записки на вашому столі — не від мене.

Олеся обернулася. Він усе ще не дивився на неї.

— Я знаю.

— Звідки?

— Ви б підписалися.

Після паузи він повторив:

— Ідіть.

Вона вийшла, розуміючи, що випробувальний термін закінчується за два тижні. Вона рахувала дні не з тривоги, а тому що знала: рішення буде не кадровим, не формальним, не колективним. Воно буде його…