Гендиректор усміхнувся з дівчини без досвіду, аж поки останній рядок резюме не змусив його замовкнути

Тарас Григорович не ворухнувся. Він дивився на цей рядок довше, ніж на все резюме разом узяте. Потім підвів очі на Олесю. Повільно, дуже повільно.

Вона не відвела погляду. У ньому не було ні тріумфу, ні прохання, ні обережного співчуття. Лише спокійне очікування.

Раїса, здається, не зрозуміла, що сталося, або зробила вигляд, що не зрозуміла. Вона стояла збоку з блокнотом, як стояла й раніше.

Савчук поклав аркуші на стіл так рівно, що край паперу ліг паралельно краю стільниці.

— Ви знали, що він мій батько?

— Ні.

— А коли дізналися?

— Три дні тому. Коли вивчала інформацію про холдинг і побачила вашу біографію.

— І все одно прийшли.

— Я прийшла на співбесіду.

— Не до мене особисто?

— Не до вас особисто.

Він довго мовчав. Потім підвівся, відійшов до вікна й знову повернувся до неї спиною. Кілька секунд дивився вниз, туди, де за склом рухалося місто, не підозрюючи, що один рядок у резюме вже змінив повітря в кабінеті.

— Раїсо, — сказав він нарешті, не обертаючись.

— Так, Тарасе Григоровичу.

— Оформіть Олесю Кравець на випробувальний термін. Три місяці. Контракт стандартний.

Раїса швидко щось занотувала.

— Вийдіть, будь ласка, — додав він.

Було незрозуміло, до кого звернена ця фраза, але секретарка зрозуміла її першою й безшумно зачинила за собою двері. Олеся підвелася, взяла теку.

— Можете йти, — сказав Савчук, усе ще стоячи біля вікна.

Вона вже підійшла до дверей, коли його голос наздогнав її ззаду.

— Кравець.

Олеся зупинилася.

— Якщо ви розраховували, що цей рядок у резюме вам допоможе, ви прорахувалися. Я взяв вас не через нього. Радше всупереч йому. Запам’ятайте це.

Вона помовчала, тримаючи долоню на ручці дверей.

— Я вписала його не заради вигоди, — сказала вона. — Просто це правда.

І вийшла. Савчук залишився біля вікна. Резюме лежало на столі розгорнуте, і ім’я батька дивилося з білого аркуша вгору. Він більше не торкнувся паперу, але й не прибрав його…