Головний лікар не бачив у ній нічого особливого, але невдовзі зрозумів, як сильно помилявся

Я сиділа в процедурному, дивилася на коробку зі шприцами, на рукавички, на таблицю тиску в пацієнтів і думала, що моєї колишньої операційної більше немає. Тепер мої чотири стіни — це кушетка, холодильник із вакцинами, шафа з бланками й двері, які я зачиняю тихо.

А десь на дорозі за багато кілометрів від селища цієї миті вже починалася історія, яка за кілька годин увірветься в мою тишу.

Тоді я, звісно, цього не знала. Це вже потім, озираючись назад, починаєш бачити тонкі ниточки, що тягнуться до тебе здалеку.

Подзвонили ближче до вечора.

Я якраз надягала пальто й раділа, що встигну на автобус. Дзвонив Єгор Клюєв із приймального покою — молодий фельдшер, рік як після навчання, старанний і досі наляканий усім, що не вкладалося в інструкцію.

— Олено Андріївно, ви ще не пішли?

— Уже одягаюся. Що сталося?

— Тут привезли чоловіка. Аварія на трасі. Без документів. Попутна машина доставила. Стан…

Він зам’явся.

За голосом я зрозуміла: погано.

— Який стан, Єгоре?

— Тиск падає. Живіт напружений. Андрій Ілліч дивиться, але…

Андрій Ілліч Гордієв був нашим єдиним хірургом. Тридцять шість років, хороший хлопець, акуратний лікар. Апендицит, грижа, жовчний — із цим він давав собі раду впевнено. Але в голосі Єгора було те, що до планової хірургії не має стосунку.

— Іду, — сказала я.

Пальто знімати не стала. Просто повернулася й пішла назад.

У приймальному покої біду я відчула ще з коридору. Не за криками — криків не було. За запахом, за швидкими кроками, за тим, як Андрій Ілліч стояв біля каталки: плечі подані вперед, руки опущені, обличчя сіре. Так стоїть людина, яка вже зрозуміла: ситуація більша за неї.

На каталці лежав чоловік років п’ятдесяти з невеликим. Кремезний, темноволосий, у розірваній дорогій сорочці. Обличчя в синцях, рука вивернута неприродно, але все це було другорядним.

Головне було в животі.

Я підійшла, взяла його за зап’ясток. Шкіра холодна, волога. Пульс частий, слабкий.

— УЗД? — спитала я.

Андрій Ілліч подивився на мене. У його очах майнуло полегшення — хтось прийшов. І тут-таки захист: хто ти така, щоб питати?

— Вільна рідина в черевній порожнині, — сказав він тихо. — Багато. Я дзвонив у великий центр, вони кажуть везти.

— Міст розмило, — вставив Єгор. — Об’їзд величезний. Він не доїде.

Андрій Ілліч це знав. Я бачила.

— Операційна вільна? — спитала я.

Вони обоє подивилися на мене так, ніби я сказала щось незнайомою мовою.

— Олено Андріївно, — обережно почав Гордієв, — ви процедурна медсестра.

— Андрію Іллічу, — сказала я спокійно. Не тому, що мені було спокійно. Просто в такі хвилини інакше не можна. — У нього, ймовірно, розрив селезінки. Можливо, ушкоджена судина. Кров іде в черевну порожнину. За сорок хвилин, максимум за годину, почнеться геморагічний шок. Після цього вже буде байдуже, куди його везти. Операційна вільна?

Він дивився довго.

Потім відповів:

— Вільна.

— Кличте Надію Тимофіївну. Загальний наркоз. Ви асистуєте.

— Я? — він зблід іще дужче. — Я не…

— Ви хірург. Слухайте мене й робіть, що скажу. Цього вистачить.

Я не стану докладно описувати операцію. Не тому, що мені нічого сказати, а тому, що людині поза медициною технічні деталі мало що дадуть.

Скажу лише: вона тривала понад чотири години…