Хірург купив у літньої жінки банку варення на трасі, але вдома зрозумів, що це була не звичайна покупка
Запрошення на весілля виявилося дуже доречним. Далека родичка збиралася заміж і урочисто надіслала Матвієві листівку. Він раптом зрозумів, що скучив за домом сильніше, ніж думав. Захотілося побачити матір, пройтися старою вулицею, почути знайомі голоси, вдихнути повітря без запаху лікарняних коридорів.
Їхати він вирішив машиною, купленою незадовго до того. Для людини, яка звикла роками жити за лікарняним розкладом, сама думка про дорогу здавалася майже розкішшю. Автомобіль був не новий, але бадьорий і надійний. Матвій придбав його через знайомих і з першого ж дня полюбив цю свободу: можна зупинитися, де хочеться, випити чаю край дороги, поспати в затінку дерев, не залежати від розкладів і чужих зупинок.
Настрій був легкий. Попереду чекало гомінке сільське весілля, зустріч із матір’ю і цілий тиждень без операцій, дзвінків із відділення та нічних розборів медичних випадків. Матвій вирішив їхати майже без зупинок, щоб якнайшвидше опинитися вдома.
Погода стояла дивовижна. Весна впевнено входила в силу: поля зеленіли, дерева вкривалися молодим листям, повітря було прозоре, ніби вимите після довгої зими. Матвій увімкнув негучну музику й час від часу ловив себе на тому, що усміхається без причини.
Весна завжди була для нього особливою. У місті вона губилася серед асфальту, скла й вихлопів, а тут розкривалася на повну широчінь. Здавалося, сама земля прокинулася, потягнулася й наповнила світ свіжістю.
У особливо красивих місцях Матвій усе ж зупинявся. Виходив із машини, розминав плечі, стояв на узбіччі й жадібно втягував чисте повітря. Скільки б років він не прожив у місті, звикнути до нього до кінця так і не зміг. Йому все одно бракувало тиші, простору й того відчуття, що над головою не стеля, а величезне небо.
Коли до рідних місць залишалося вже не так багато, він помітив на краю напівзанедбаного селища стареньку. Вона стояла біля дороги, спираючись на криву палицю, схожу на обламану гілку. Перед нею на перевернутому ящику тіснилися банки з домашніми заготовками.
Матвій пригальмував. Самотня літня жінка на порожній дорозі виглядала так беззахисно, що він не зміг проїхати повз. Вийшовши з машини, він підійшов до неї й усміхнувся.
— Добрий день, бабусю. Що продаєте? Не шкода таку красу віддавати?
Старенька знітилася, ніби її застали за чимось незручним.
— Та не стояла б я тут, синочку, аби грошей вистачало, — тихо сказала вона. — До виплати ще тиждень, а вдома порожньо. Останнє мій непутящий потягнув. Якщо банки не продам, він і їх потім на випивку виміняє.
У її голосі не було злості, тільки втома й якась звична приреченість. Матвій затримався поруч.
— Так же ж гроші він теж може забрати, якщо вторгуєте, — обережно зауважив він.
Старенька опустила очі…
