Хірург купив у літньої жінки банку варення на трасі, але вдома зрозумів, що це була не звичайна покупка

— Його зараз немає. У дружка в сусідньому селищі п’є. Поки в того гроші не закінчаться, не повернеться. А я все, що отримаю, сховаю, а потім на рахунок покладу. Мені ж і на похорон треба відкласти, синочку. Помру — нікому буде подбати.

У Матвія стислося серце. У цій старенькій, у її тонких руках і дбайливому погляді на банки було щось таке, повз що неможливо пройти байдуже. Він вибрав банку малинового варення — улюблених ласощів Валентини Петрівни. Ціна, яку назвала старенька, була такою смішною, що ледь покривала б саму банку. Матвій дістав кілька купюр і простягнув їй.

Побачивши суму, жінка заметушилася.

— Що ти, любий, це надто багато! Ти одну баночку взяв, не весь ящик. Забирай решту або бери ще.

Матвій м’яко накрив її долоню своєю.

— Ні, бабусю. Ваша праця варта більшого. Решту ще продасте, а цю баночку я так оцінив. Дякую вам за варення. Бережіть себе.

Він поставив покупку в багажник і поїхав далі. У дзеркалі було видно, як старенька витирає очі краєм хустки, хрестить його на дорогу й довго махає навздогін. Матвій думав про неї ще багато кілометрів. Скільки таких самотніх старих доживає віку в забутих хатах, де рідні поруч лише тоді, коли треба щось забрати?

Після цієї зустрічі йому особливо захотілося побачити матір. Він більше не зупинявся й невдовзі звернув у знайомі місця. Спершу здалося, що рідне селище змінилося: десь з’явилися нові паркани, десь будинки перефарбували, біля магазину стояли незнайомі машини. Але щойно він в’їхав на вулицю, де жила Валентина Петрівна, час ніби відкотився назад.

Тут усе було майже як раніше. Приватні будинки, палісадники, лавки біля воріт, сусіди, які знали одне одного з дитинства, чужі радощі й біди, що ставали спільними. На такій вулиці неможливо було ні сховатися від новин, ні залишитися без допомоги, якщо траплялася біда.

Цього разу вся вулиця жила весільною метушнею. Дім родичів, де готувалося святкування, стояв усього за кілька дворів від материного. Ще здалеку Матвій побачив у дворі великий шатер, накриті столи, людей із тацями, димок від плит і мангалів, чув уривки сміху й команди кухарів.

У дитинстві він обожнював допомагати на таких святах. Разом із друзями носив тарілки від кухні до столів і встигав скуштувати майже кожну страву ще до того, як гостей кликали сідати. До початку застілля хлопчаки вже не могли дивитися на їжу й потім валялися на траві, дивлячись у небо й перетравлюючи здобуті пиріжки….