Хлопчика залишили в лікарні одразу після народження, але роки потому його доля здивувала тих, хто від нього відмовився

Обоє мали неохайний вигляд. Одяг був запраний, обличчя втомлені, і від них тягнуло тією важкою недбалістю, яку важко приховати.

— Не думаю, що нам варто розмовляти в мене вдома, — тихо відповів Назар.

— Ось як? — спалахнула жінка. — Батьки синові вже не потрібні?

— Син теж колись виявився не потрібен батькам, — рівно сказав він.

Вона почала пояснювати, що тоді в них не було виходу, що вони були бідні, що лікар налякав їх інвалідністю. Чоловік додав, що вони не могли впоратися, не могли стати на ноги, не могли взяти на себе таку відповідальність.

Назар слухав і відчував, як стара біль піднімається зсередини. Він хотів почути каяття, хоч одну чесну фразу про те, що вони шкодували. Але замість цього чув лише виправдання.

— Вам не варто було приходити, — сказав він нарешті. — Я не знаю, як ви знайшли мою адресу, але я вас не чекав. Треба було приходити раніше.

Він уже збирався зачинити двері, коли чоловік квапливо ступив ближче.

— Зачекай. У нас борги, кредити, твою матір робота виснажує, а мене скоротили. Нормального місця ніяк не знайду. Допоможи грошима. Ти ж тепер забезпечений, для тебе це не така вже й велика сума.

На кілька секунд Назар занімів. Йому було б легше допомогти зовсім чужій людині, ніж тим, хто зараз стояв перед ним і називав себе батьками.

— Може, одразу купити вам квартиру й машину? — запитав він, ледве стримуючи лють.

— Ми тобі життя дали! — вигукнула жінка….