Ілюзія господині: як спроба свекрухи захопити мою територію обернулася для її сина втратою прописки

— запитав він.

— Домовилися, — сказала Аня Корнєва. — Але якщо ви ще раз висловитеся неточно, наступний ляпас буде сильніший.

Він дивився на неї секунду. Потім уперше ледь помітно усміхнувся:

— Прийнято.

Бутік на першому поверсі «Кристалу» називався «Сапфір». І вже сама ця назва говорила про те, що ціни тут уголос не обговорюють. Аня штовхнула скляні двері рівно о 10:45. Усередині пахло дорогими парфумами й тією особливою тишею, яка буває лише в місцях, де все коштує більше, ніж ти заробляєш за місяць.

Молода жінка-консультантка підвела погляд від стійки. Бездоганний макіяж, шовкова блузка, усмішка професійна й трохи насторожена водночас. Погляд ковзнув по форменому халату Ані — тому самому, який вона не встигла змінити.

— Я від Даріна, — сказала Аня раніше, ніж консультантка встигла щось промовити.

Настороженість в очах жінки миттю змінилася діловою зібраністю.

— Звісно. Максим Андрійович попередив. Мене звати Софія. — Вона вийшла з-за стійки. — Нам потрібен вечірній образ. Вечеря в ресторані готелю, бізнес-формат. Правильно?

— Правильно.

— Ваш розмір?

— Сорок четвертий. Іноді сорок другий у верхній частині.

Софія вже рухалася поміж вішалками з упевненістю людини, яка точно знає, де що висить.

— Зріст — сто шістдесят вісім. Уподобання щодо кольору?

Аня на секунду замислилася. Вона ніколи не думала про себе в категоріях вечірнього образу. Її гардероб удома складався з джинсів, кількох светрів, однієї темно-бордової сукні, купленої два роки тому на день народження подруги, і стосу підручників на стільці біля ліжка.

— Нічого кричущого, — сказала вона. — Я маю виглядати як людина, яку можна сприймати серйозно.

Софія зупинилася й подивилася на неї — цього разу інакше. Уже без професійної маски, з чимось схожим на цікавість.

— Це найрозумніше, що я чую від клієнта за останній місяць, — сказала вона й зняла з вішалки сукню.

Аня приміряла три варіанти. Перша, чорна, з відкритими плечима, була гарною, але саме такою, якою й мала бути дівчина багатого чоловіка. Надто передбачувано.

Друга, смарагдово-зелена, приталена, сиділа добре, але щось у ній було невловно неправильне. Вона вимагала іншої постави, іншої історії.

Третю Софія принесла мовчки й просто повісила на гачок у примірочній. Темно-вишнева. Майже бордо. Закритий верх, рукав три чверті, спідниця до коліна — пряма, без зайвих деталей. Жодного блиску, жодної мішури. Лише бездоганний крій і тканина, яка рухалася так, ніби була частиною тіла.

Аня вдягла її, вийшла з примірочної й стала перед дзеркалом. Кілька секунд вона дивилася на своє відображення мовчки. Вона не впізнавала себе. Не в поганому сенсі. Просто ця жінка в дзеркалі мала такий вигляд, ніби завжди знала, куди йде. Прямі плечі, довга шия, темне волосся, випущене з сітки й спадаюче трохи нижче лопаток. Сукня не кричала. Вона говорила тихо й дуже чітко.

— Ось ця, — сказала Аня.

Софія кивнула із задоволенням людини, чий професійний інстинкт не підвів. До сукні додалися туфлі — темно-бордові, на стійких підборах, без зайвих прикрас — і невеликий клатч. Із прикрас Аня взяла тільки тонкі золоті сережки-цвяшки, які знайшлися в її власній сумці.

— Макіяж? — запропонувала Софія. — У нас є візажист.

— Є 20 хвилин?