Ірина купила недорогий будинок для себе й дітей, але в дальній кімнаті на неї вже чекала літня жінка

— Нічого, він затримався, мабуть. Ще зателефонує. Ви про мене не турбуйтеся. Я вам не заважатиму, тут посиджу.

Ірині Кравець виповнилося тридцять чотири роки. Рік тому вона втратила чоловіка. Павло помер у депо, де його знали всі: оглядачем вагонів на одній станції він пропрацював дванадцять років.

Того ранку все йшло як завжди. Прийшовши на зміну й переодягнувшись, Павло рушив уздовж состава з молотком на довгій ручці — таким простукують колеса. На середині состава він раптом сів на рейку. Напарник спершу подумав, що Павло зав’язує шнурок. Він гукнув Павла, а потім побіг до нього. Виявилося — серце. У тридцять сім років, без жодної скарги до того.

Ірина довго не могла вкласти це в голові. Вранці Павло пив чай, сердився через цукор, який знову скінчився, поцілував дітей, грюкнув дверима. Увечері замість нього їй видали у відділі кадрів пакет робочого одягу. У кишені куртки залишилася недоїдена шоколадка — мабуть, ніс Ані.

Вони винаймали в місті двокімнатну квартиру й відкладали на житло. Павло не раз заводив про це мову:

— Ще рік, Іро. Потерпимо рочок і купимо в селі будинок із садом. Хай діти по траві гасають, досить їм під’їзду.

Не встиг.

Від перших місяців у пам’яті Ірини залишилися тільки черги й папери. Треба було кудись іти, щось приносити. З дитячою пенсією у зв’язку з втратою годувальника теж затяглося: спочатку зажадали довідку про заробіток із депо, якої бракувало, потім у ній виправляли по батькові, потім ще місяць ухвалювали рішення. Лише наприкінці третього місяця перерахували все за минулий час. Щомісячна виплата на обох дітей була меншою за квартирну плату.

В ательє з ремонту одягу Ірина підшивала штани, вшивала блискавки, вшивала сукні. Заробіток був скромний. Із Павлом вони давали собі раду, а без нього вже на другий місяць грошей перестало вистачати.

Депо видало одноразову допомогу. Знайшлася й страховка, пов’язана із зарплатною карткою Павла, про яку Ірина раніше не знала. Щоб отримати виплату, довелося два місяці листуватися з банком і тричі їздити до обласного центру. Потім вона продала чоловікову машину — стару, ще міцну. Загалом набралося трохи більше шестисот тисяч. На квартиру цього не вистачило б ніде, але сільський будинок ще можна було пошукати.

Усе літо, вклавши дітей, вона переглядала оголошення. Одні будинки були гнилі, інші — без газу. З деяких дістатися з Максиком до школи було б неможливо. Ті, що підходили, коштували надто дорого.

Наприкінці вересня знайшовся будинок у Тиховербовому: газ, сад, двадцять соток. Школа за п’ять хвилин ходи, автобус до міста — за сім. Ціна — п’ятсот вісімдесят тисяч. Терміновий продаж, можливий торг.

Того ж вечора Ірина зателефонувала. Чоловік на тому кінці говорив швидко, по-діловому:

— Продаю, так. Із документами все гаразд. Приїжджайте дивитися хоч завтра. Тільки вирішуйте одразу: двоє вже телефонували.

Наступного дня біля хвіртки її з дітьми зустрів Ілля. Років п’ятдесяти, високий, кремезний, у шкіряній куртці. Приблизно кожні п’ять хвилин дзвонив телефон, і він відходив, відповідаючи тихо й сердито. Замислившись, крутив на пальці обручку. Пізніше з’ясувалося, що розлучився він багато років тому.

Будинок він показував швидко, впевнено розпоряджаючись:

— Газовий котел торік замінили. Дах сухий, ніде не тече. Льох теж сухий. А тут сад.

Ірина насилу вірила, що такий будинок продається за ці гроші. Старий, але міцний, доглянутий: пофарбовані вікна, нові сходинки, біля кухонної плити акуратно викладено плитку.

— Чому ж ціна така низька?

— Мені їхати треба, робота в столиці. Тому поспішаю. Раніше будинок мамин був, вона його на мене переписала. Сама переїде в хороший пансіонат, там медичний догляд. Самій їй тут важко.

— А там що за кімната? — Ірина вказала на зачинені двері в кінці коридору.

— Мамині речі, усе вже спаковано. Звичайна кімната, нічим від решти не відрізняється, вікно в сад. Вивеземо — подивитеся.

Двері залишилися зачиненими. Ірині й на думку не спало наполягати, щоб їх відчинили. Посеред чужої кухні вона дивилася крізь вікно на яблуні й подумки казала Павлові: «Павлусю, знайшла. Усе, як ти хотів».

Через тиждень у міському центрі оформлення документів підписали договір. Папери справді виявилися в порядку: три місяці тому мати подарувала Іллі будинок і землю. Працівниця перевірила їх, прийняла на реєстрацію й пообіцяла, що будуть готові через кілька днів. Гроші Ірина передала готівкою — так просив продавець. Ще через п’ять днів надійшов витяг: будинок належав Кравець Ірині та її неповнолітнім дітям у частках…