Ірина купила недорогий будинок для себе й дітей, але в дальній кімнаті на неї вже чекала літня жінка

Складені на колінах руки, пряма спина — Тамара Василівна сиділа так само, як у жовтні на залізному ліжку.

— А в самій квартирі зараз що?

— Поки не знаю. Замовимо витяг: перевіримо власника й обтяження. Після цього краще вам туди з’їздити й самій подивитися.

Замовляти пішли одразу, до сусідньої будівлі, де був центр оформлення документів. Світлана, побачивши їх, сплеснула руками й обійняла Тамару Василівну. Заявку вона оформила без черги. Через три дні надійшла відповідь: власниця — Литвак Тамара Василівна, обтяжень немає.

За ці ж три дні справдилася й інша погроза Іллі. У середу на порозі з’явилася працівниця служби захисту дітей — жінка середніх років, у яскраво-синьому пуховику, з товстою текою під пахвою. Вона показала посвідчення й відрекомендувалася. У її мові тяглися голосні, співучі, як у тутешніх селах.

— Нам надійшло повідомлення. Тут живуть неповнолітні діти й стороння літня жінка, без родичів. За наявними відомостями, її утримують у будинку й експлуатують.

В Ірини тремтіли руки.

— Заходьте.

Працівниця оглянула кімнати й кухню, відчинила холодильник. Побачила чисту білизну на дитячих ліжках, Анині малюнки на стіні, стаканчики на підвіконні: із землі вже показалися перші зелені петельки. З Максиком вона поговорила окремо, потім з Анею. Дівчинка принесла буквар і прочитала по складах цілий рядок.

Потім гостя попросила залишити її з Тамарою Василівною без свідків. Ірина вийшла на ґанок. Близько двадцяти хвилин вона стояла там, заламуючи пальці; з дальньої кімнати нічого не долинало.

Нарешті працівниця вийшла й, застібаючи пуховик, подивилася на неї.

— Хочете знати, що вона відповіла? Я запитала, чи не тримають її тут проти волі. А вона сказала: «Мила, мене тут не утримують, мене тут підтримують». Як беруть за руку, щоб перевести через дорогу. Різницю розумієте?

В Ірини не знайшлося слів.

— Скарга не підтвердилася, це я й зазначу, — продовжила жінка. Помовчавши, вона додала: — До речі, телефонував її син. Стверджував, ніби ви обманом зареєстрували матір у себе й забираєте пенсію. Я, звісно, вам нічого такого не повідомляла. Але знайте.

Коли вона пішла, Тамара Василівна теж вийшла на ґанок і зупинилася біля Ірини.

— То ось ти як, Іллюшо…

Більше вона про це не сказала ні слова. Увечері, однак, дістала записник, розгорнула сторінку з Марининим номером і зателефонувала.

— Алло, — відповіли після п’ятого гудка.

Жіночий голос звучав стомлено, з хрипотою. Кілька секунд Тамара Василівна мовчала.

— Марино, це Тамара Василівна Литвак. Іллюшина мама.

Відповіді довелося чекати довго.

— Я вас слухаю, — нарешті холодно промовила Марина.

— Марино, я… — Тамара Василівна збилася. — Мені поговорити з тобою треба, особисто. У п’ятницю приїду до обласного центру. Дозволиш зайти? Чи зустрінемося десь? Мені це необхідно.

Після нової паузи Марина запитала:

— Навіщо? Вісім років вам нічого не було потрібно.

— Іллюша казав, ти не хочеш мене бачити, не дозволяєш приїжджати. Тому я й не їхала. Усі вісім років він це торочив, а я йому вірила.

У слухавці стало тихо. Коли Марина заговорила знову, голос її змінився.

— Тоді в п’ятницю, о другій годині, у кафе біля вокзалу. Відпрошуся з роботи.

Уранці в п’ятницю Ірина знову взяла відгул; господиня ательє тільки махнула рукою. Першим автобусом вони вирушили до обласного центру. До зустрічі вирішили побувати за адресою, зазначеною в договорі.

На околиці стояла звичайна панельна дев’ятиповерхівка: гойдалки у дворі, кодовий замок на дверях під’їзду. Потрібна квартира виявилася на п’ятому поверсі. Відчинила молода жінка з немовлям. Позаду неї, у передпокої, стояв хлопець у робочому комбінезоні, який, судячи з вигляду, вже збирався йти.

— Вам кого?

Тамара Василівна розгубилася, й Ірина заговорила замість неї:

— Добрий день. Це Тамара Василівна Литвак, власниця квартири.

Молоді перезирнулися.

— Яка власниця? — запитав хлопець. — Власник у нас Ілля. Ми йому вже два роки щомісяця платимо.

Їх запросили зайти. Жінку звали Лера, хлопця — Гоша, а малюкові Владиславу було чотири місяці. Вони принесли договір найму з підписом Іллі. У графі власника був зазначений він же. Потім показали банківські перекази: кожного першого числа по вісімнадцять тисяч на його картку, два роки поспіль.

— Внески на капітальний ремонт хто сплачував? — запитала Ірина.

— Ілля обіцяв сам. З нас тільки комунальні платежі за лічильниками…