Ірина купила недорогий будинок для себе й дітей, але в дальній кімнаті на неї вже чекала літня жінка

Лера пригорнула сина до себе й тихо заплакала.

— Ви тепер нас виселите? Нам іти нікуди. Винайняли в нього, бо ціна нижча, ніж в інших. Ми на своє відкладаємо, іпотеку нам не схвалили.

Тамара Василівна подивилася на молоду жінку, потім на немовля. Підійшовши, обережно торкнулася пальцем його щоки.

— Не бійтеся, ніхто вас не виселятиме. Живіть. Тільки Іллі більше нічого не надсилайте. Куди платити, я пізніше скажу.

На вулиці вона затрималася біля під’їзду й довго дивилася вгору, на п’ятий поверх.

— По вісімнадцять тисяч щомісяця. Два роки. А мені — по 1000 на тиждень на хліб. І все просив заощаджувати: труднощі в нього.

Марина вже чекала в маленькому вокзальному кафе, серед пластикових столиків і запаху кави з автомата. Худій суворій жінці з короткою стрижкою було близько сорока п’яти. Під розхристаним пальтом виднівся медичний халат: медсестра обласної лікарні відпросилася лише на годину.

Коли Тамара Василівна наблизилася, вона встала. Якийсь час обидві мовчки дивилися одна на одну.

— Привіт, Марино.

— Добрий день.

Вони сіли. Ірина вибрала столик віддалік, біля вікна, щоб не заважати. Звідти вона бачила, як довго й неголосно говорить Тамара Василівна. Марина спершу слухала випроставшись, стиснувши губи, потім почала опускати голову.

Із сумки на стіл лягли копія договору з олівцевими вказівками й витяг із реєстру. Марина прочитала їх і раптом прикрила рота долонею.

Тепер говорила вона. До Ірини долинали лише уривки розповіді:

— Аліменти — три тисячі на місяць… Він же офіційно ніде не працював, довідку про безробіття приносив. А я на дві ставки… Микита вже в дев’ятому класі. З математики потрібен репетитор, мені не потягнути… Листівки? Ні, жодної. Узагалі жодного разу… Він казав, ви мене прокляли. Сказали: «Щоб ноги її в моєму домі не було».

Тамара Василівна простягла руку через стіл і взяла Марину за руку. Та не відсторонилася.

Дзенькнув дверний дзвіночок. До кафе зайшов високий худий підліток: куртка розстебнута, навушники на шиї, рюкзак на одному плечі. Озирнувшись, він помітив матір і підійшов.

— Мамо, ти просила після школи зайти. Щось сталося?

Літню жінку навпроти матері він розглядав уважно, насупившись, ніби намагався згадати. Тамара Василівна повільно підвелася, притримуючись за стільницю.

— Микитко…

Він іще дивився на неї, перш ніж невпевнено промовив:

— Бабуся з квасолею?

Тамара Василівна охнула.

— Ти пам’ятаєш?

— Ви мені давали строкату квасолю в стаканчик посадити, коли я маленький був. Вона потім по нитці до самої стелі виросла. Мама так і казала: «Це бабусина квасоля».

Тамара Василівна ступила до нього. Довготелесий п’ятнадцятирічний хлопець спершу обійняв її незграбно, потім пригорнув міцніше — маленьку жінку в хустці. Уткнувшись обличчям у його куртку, вона плакала.

— Виріс же як… Як квасоля до стелі…

Марина теж плакала, закривши обличчя долонями. Ірина дивилася на них від свого столика. За склом ішов квітневий дощ, і їй раптом до нестями захотілося зателефонувати Павлові, розповісти йому все.

У суботу Ілля дотримав слова: приїхав із виїзним нотаріусом із райцентру. Чоловікові зі шкіряним портфелем і в сірому плащі було близько шістдесяти років. Перш ніж почати говорити, він зазвичай знімав окуляри, протирав кінчиком краватки й знову надівав.

Зустрічати їх Тамара Василівна вийшла на ґанок у синьому драповому пальті. Хустка була рівно зав’язана під підборіддям — як у жовтні, коли вона чекала на машину з пансіонату.

— Мамо, ось, привіз, — сказав Ілля. Неголений, блідий, із темними колами під очима, він поспішав. — Давай мерщій, не затримуй людину.

Нотаріус зняв окуляри, протер скельця краваткою й надів знову.

— Добрий день, Тамаро Василівно. За правилами мені потрібно поговорити з вами без сторонніх. Синові доведеться почекати.

Вони пішли на кухню, а Ірина повела дітей у сад. На ґанку залишився Ілля. Він курив одну за одною, на Ірину не дивився.

Майже за пів години нотаріус вийшов, закриваючи портфель.

— Посвідчувати довіреність я не буду, — сказав він Іллі. — Ваша мати не хоче продавати житло й не має наміру доручати продаж вам. Без її згоди я не маю права оформляти документ.

— Та вона нічого не розуміє! Їй сімдесят вісім років, вона не тямить!

Окуляри знову опинилися в руці нотаріуса. Протерши їх і повернувши на місце, він відповів:

— Я запитав вашу матір, чи розуміє вона зміст довіреності. Вона пояснила його краще за багатьох моїх клієнтів, молодших від вас. І докладно пояснила відмову, показала документи. — Він помовчав. — Вам варто звернутися до юриста. Тільки не щодо квартири, а щодо аліментів. На все добре…