Ірина купила недорогий будинок для себе й дітей, але в дальній кімнаті на неї вже чекала літня жінка

— Насіння моє, — пояснила Тамара Василівна. — Я ж тридцять років колгоспним агрономом була. Колгоспу давно немає, а збирати не покинула. Купованому не довіряю: першого року добре, на другий уже інше виростає. Зі своїм знаєш, чого чекати, рік у рік те саме. Цю квасолю бабуся ще до війни садила. Так я її й зберігаю, щороку. Іллюша сміявся: «Мамо, зовсім як Плюшкін стала, усе кульки збираєш».

— А скринька звідки?

— Степан до весілля зробив. Каже: «Томо, тепер господарство в тебе своє, нехай і насіння в порядку лежить». — Вона провела долонею по кришці. — Іллюша викинути хотів. Навіщо, каже, до пансіонату тягти, місця там немає. А я замість другої кофти її у валізу поклала.

Ірина розглядала папір: зошитові аркуші в клітинку чергувалися з газетами, старими квитанціями, бланками. Для одного кулька знадобилася обгортка від шоколаду.

— Усе папір бережу, — сказала Тамара Василівна, помітивши її погляд. — З дев’яностих лишилося. Тоді часом і папірця не знайдеш, от і звикла складати з того, що є. Іллюша теж свої непотрібні папери привозив: тримай, мамо, на кульки. — Вона опустила кришку. — Навесні посадимо.

І відразу затнулася. Сказала «посадимо», ніби навесні все ще житиме тут. Ірина не стала відповідати; встала й долила чаю в обидві чашки.

У суботу по сіль зазирнула Галина Анатоліївна, сусідка через два будинки. Їй було за сімдесят: маленька, сухенька, метка. За будь-якої погоди вона носила яскраво-червону в’язану шапку з помпоном, яку колись зв’язала донька, що жила в іншому місті.

Отримавши сіль, сусідка не пішла. Сіла на кухні й звернулася до Тамари Василівни, яка чистила біля вікна моркву:

— Томо, що ж це таке? Невже Іллюша тебе тут покинув?

Відповіді вона не дочекалася й продовжила сама:

— Значить, правда. Мені Ніна на пошті розповіла. А я ж попереджала тебе, Томо: не переписуй на нього нічого. А ти все одне — син та син.

— Галю… — тихо промовила Тамара Василівна.

— Що Галю? — Сусідка повернулася до Ірини. — А ви, виходить, прихистили. Ну так, з її пенсією, мабуть, непогано.

В Ірини запалали щоки.

— Вона зараз без пенсії. Син забрав картку, гроші всі зняв. Отримає тільки через місяць.

Галина Анатоліївна замовкла. Подивилася на Ірину, перевела погляд на Тамару Василівну й знову на Ірину. Потім підвелася, забрала сіль.

— Ну-ну, — сказала вона вже інакше й вийшла.

Через годину біля хвіртки знову з’явилася червона шапка. Сусідка принесла пакет картоплі й трилітрову банку квашеної капусти.

— Ви не подумайте, це не вам, — сказала вона Ірині. — Томі. Ми сорок років на одній вулиці живемо. У дев’яносто шостому Тарасик до війська пішов, а в мене вся розсада померзла. То вона мені свою віддала, до останнього корінця. Собі потім на базарі купувала. Тож це їй.

Повернулася й пішла, не озираючись. Над парканом іще підстрибував червоний помпон.

Перший сніг прийшов у листопаді. Максик почав учитися в тиховербівській школі — маленькій, із класом усього на одинадцять учнів. Аню Ірина влаштувала в садочок при ній. Сама їхала до ательє автобусом о сьомій годині й поверталася на початку шостої.

До будинку вона підходила вже поночі. У кухонному вікні світилося, над димарем здіймався дим: Тамара Василівна розпалювала невелику піч, на якій і готували, і біля якої грілися.

— Газовий котел — річ добра, — казала вона. — А все-таки без печі дім неживий.

Аня прив’язалася до неї ще того першого ранку, взявши за руку. Максик довго тримався осторонь. Після смерті батька він замкнувся, притих, настороженість не полишала його. На Тамару Василівну поглядав, як на чужого собаку, що забіг у двір: наче й не кусається, а хто його знає.

Наприкінці листопада Аня знову закричала уві сні. Після смерті Павла це траплялося часто: дівчинці снилося, як батько йде рейками, а вона біжить слідом і ніяк не наздожене. Зазвичай Ірина одразу вставала, підхоплювала її, колисала. Але тієї ночі крик її не розбудив. За день вона геть виснажилася за машинкою, підшиваючи весільну сукню.

Розбудила тиша — крику вже не було. Ірина схопилася й побігла до прохідної кімнати: Анине ліжко було порожнє. Вона кинулася в темну кухню, звідти побачила вузьку смужку світла з дальньої кімнати й підійшла до дверей…