Ірина купила недорогий будинок для себе й дітей, але в дальній кімнаті на неї вже чекала літня жінка

Увечері, дочекавшись, коли дім засне, Ірина взялася до підрахунків. На аркуші з’явилися дитячі пенсії й заробіток з ательє — за умови, що вона щодня їздитиме туди автобусом. Із цього треба було відняти витрати на дорогу, газ, електрику. Город, можливо, допоможе, але лише наступного року. А годувати тепер треба було ще одну людину, яка щонайменше місяць не матиме грошей.

Схилившись над аркушем, вона згадала Павла. Його відповідь їй була відома: «Іро, ти знову рахуєш? Це ж людина». Так він казав щоразу, коли вона бралася підраховувати витрати. На вокзалі міг віддати останні 100 незнайомому чоловікові: той розповів, нібито в нього вкрали квиток. Ірина за таке сварилася. Тепер же сама думала його словами: «Ти знову рахуєш? Це ж людина».

Через кілька днів до неї заїхала Світлана, яка приймала документи на купівлю будинку в центрі оформлення. Ірина зателефонувала їй за порадою, а та жила в сусідньому селі й пообіцяла заскочити дорогою: завтра якраз їхатиме повз. Це був приватний візит, не службовий.

Вони влаштувалися на ґанку. З будинку долинав голос Тамари Василівни — вона щось розповідала Ані.

— Ірино, тут ось яка справа, — почала Світлана. — Вона досі зареєстрована тут. Син із реєстрації її не зняв. Але після продажу колишні члени сім’ї попереднього власника втрачають право користуватися житлом. Ти можеш звернутися до суду, і її знімуть із реєстрації. Ви не родички, прав на твій будинок у неї теж немає.

— Я не домагатимуся, щоб її зняли з реєстрації.

— Я зрозуміла. Мені важливо, щоб ти знала своє становище. Будинок твій, рішення за тобою: дозволиш — залишиться, захочеш виселити — підеш до суду, і суддя тобі не дорікне. — Світлана помовчала. — Але є інший бік. Захворіє вона чи ще щось станеться — ти ж не родичка. У лікарні за неї нічого вирішити не зможеш. Ні підпис поставити, ні довідку взяти. Для них ти будеш сусідкою.

— Так я сусідка і є, — відповіла Ірина.

Світлана хмикнула, глянувши на неї, і на цьому розмова закінчилася.

Лише на п’ятий день Тамара Василівна повісила синє пальто на цвях біля дверей своєї кімнати. Застебнута валіза й далі стояла біля ліжка. Ірина не торкалася її, не пропонувала розібрати. У цій валізі була зібрана надія: ще можна чекати на Іллю, вірити, що він помилився, переплутав день і все виправить.

Того ж вечора, коли діти вже спали, Тамара Василівна сама завела розмову. Ірина сиділа з Максиковими колготками, штопаючи їх.

— Коли ви приїздили дивитися будинок, я знала про ваш приїзд.

Ірина відірвала погляд від роботи.

— Іллюша зранку попередив: будуть покупці, — продовжила Тамара Василівна. — Звелів сидіти тихо й із кімнати не виходити. Побачать, каже, стару, яка живе в будинку, злякаються, почнуть ціну збивати. Я за дверима й залишилася. — Вона помовчала. — А донька ваша під антонівкою сміялася. Чути було. Степан посадив цю яблуню, коли Іллюші п’ять виповнилося. Сиджу, слухаю: отже, тут дівчинка оселиться. Нехай сміється, це ж добре. І яблуні радість.

Колготки Ірина відклала.

— Але ви могли до нас вийти. Сказати нам.

— А що сказати? — Тамара Василівна подивилася на неї. — Що син обманює? Так я цього не знала. Вірила, що він відвезе мене до пансіонату. Що буде в мене там своя кімната, а за вікном ліс.

Вони надовго замовкли. Потім Ірина запитала:

— Степан — ваш чоловік?

— Чоловік. Уже шістнадцять років, як помер. Столярував: спочатку в колгоспі, потім самостійно. Тут усе його руками зроблено. І лиштва, і ґанок, підлога, шафи — за що не візьмися.

Тамара Василівна сходила до себе й принесла невелику скриньку. Світла липа була відполірована до гладкості, кришка трималася на латунних завісах, а зверху темнів випалений колосок. Коли вона відкрила скриньку, Ірина побачила перегородки: тонкі стінки ділили її на комірки, мов стільники. Пізніше вона перелічила їх — двадцять чотири.

Усередині лежали маленькі паперові кульки. На акуратних згинах і дрібних, наче вчительських, підписах затримувався погляд. Ірина читала назви: свій томат «Волове серце», огірок, сусідський кривий перець, жовті мамині чорнобривці, строката квасоля — ще бабусина. Серед написів стояли роки: 2025, 2024…