Історія про те, як мама зустрічала сина

— спитав він, підходячи.

— Нічого. Ти вже дорослий. Живи як знаєш.

— Я хочу, щоб ти була поруч. Але без цих воєн.

— А я по-іншому не вмію, — вона нарешті повернулася. В очах стояли сльози, але голос залишався жорстким. — Я тебе сама підняла, Денисе. Без чоловіка, без допомоги. Мене життя загартувало. І характер у мене такий. Хочеш мене — бери всю. Не хочеш — не треба.

— Я не можу всю, мамо. У мене тепер інше життя.

— Значить, не дзвони більше.

Підійшов автобус. Тамара Петрівна ступила всередину, навіть не озирнувшись.

Денис стояв на зупинці, поки автобус не зник за поворотом.

Він поїхав у відрядження через три дні. Прощаючись, довго тримав Аліну за руку, ніби боявся відпустити.

— Тільки не зникай там, — прошепотіла вона.

— Не зникну. Я тепер знаю, куди повертатися.

Перші тижні він дзвонив матері. Спочатку щодня, потім через день. Скидання. Довгі гудки. Тиша. Він писав — вона мовчала. Попросив сусідку зайти, передати, що хоче поговорити. Сусідка повернулася з порожніми руками й показала фото замкнених дверей — мати прикріпила табличку «Не турбувати».

За три тижні він не витримав. Взяв відгул за власний рахунок і поїхав: спочатку попутками, потім автобусом. Дощ хльоскав по шибках, дорога здавалася безкінечною.

Він стояв під її дверима й стукав.

— Мамо, відчини. Будь ласка.

Тиша.

— Мамо, я знаю, ти там. Давай поговоримо як люди. Без криків. Я втомився.

Шурхіт. Кроки. І знову тиша — двері не відчинилися.

— Я виріс, мамо. У мене сім’я, діти. Ти завжди хотіла, щоб у мене було краще, ніж у тебе. У мене добре. З Аліною добре. Я хочу, щоб ти це бачила. Але не ціною руйнувань.

Вітер задував під дашок. Денис постояв ще хвилину, потім розвернувся й пішов….