Історія про те, як мама зустрічала сина

Він їхав назад у цілковитій тиші, дивлячись на мокру дорогу. А потім дістав телефон і стер її номер. Не зі злості. Просто зрозумів: якщо захоче — знайде спосіб.

Весна прийшла пізно, але яскраво. Аліна зустрічала Дениса біля воріт — у легкій куртці, вітер тріпав її волосся. Поруч носилися діти, сміялися, тягли батька до хати.

Він обійняв їх усіх одразу й раптом виразно зрозумів: ось воно — його життя. Не між двома берегами, а тут, на цьому клаптику землі, де пахне пирогами й лунають дитячі голоси.

За два тижні прийшов лист. Без зворотної адреси, пом’ятий конверт.

Усередині — записка нерівним почерком:

«Денисе. Дах тече. Допоможи. Якщо хочеш. Я не горда. Мама».

Аліна знайшла листа на столі й мовчки простягнула чоловікові.

— Прохання про допомогу, — просто сказала вона. — Для неї це багато важить.

— Знаю. І мені від цього легше. Значить, не все втрачено. Просто їй потрібен час.

— Ти поїдеш?

— Ні. Не зараз. Допомогти — допоможу. Але не так.

Він не поїхав. Але за тиждень надіслав переказ на ремонт даху. Без записки, без підпису. Просто гроші. А ще домовився з робітниками, щоб завезли матеріали й допомогли з ремонтом — сам він не міг, але проконтролював, щоб усе зробили як слід.

А за місяць прийшла листівка…