Іван був певен, що залишив колишню без засобів, аж поки не побачив її за кермом нового автомобіля

Андрій розвернув машину й повільно поїхав геть, не розбираючи дороги. У дзеркалі заднього виду віддалявся великий будинок за високою огорожею, де лишилася жінка, яку він колись тримав у руках і з дурості випустив. Усю дорогу до своєї орендованої квартирки на далекій вулиці він мовчав.

Усередині в нього було порожньо й холодно. Він їхав до Лариси, до її вічних докорів, до боргів, до роботи, яку ненавидів, до життя, яке сам собі збудував, ошукавши ту єдину людину, що любила його по-справжньому. А Оксана в цей час сиділа за столом у теплій вітальні між чоловіком і сином і навіть не підозрювала, що кілька хвилин тому її бачив той, хто колись визначив усю її долю розчерком пера.

Їй не було до нього жодного діла. Він лишився далеко в минулому, в іншому, забутому житті, і місце його давно посів чоловік, який умів любити й берегти. Тоді вона й справді ні про що таке навіть не думала, а просто була щаслива.

Тобто вчинила, на думку Андрія, найстрашніший злочин.

Андрій повернувся додому затемна. Лариса зустріла його на порозі зі звичним невдоволеним обличчям, але, придивившись, осіклася.

Щось у його вигляді було не так. Він був блідий, розгублений, ніби людина, яка отримала тяжку звістку.

— Ти чого такий? — спитала вона, відступаючи, щоб пропустити його. — На тобі лиця нема.

— Нічого, — глухо відповів Андрій, проходячи повз неї. — Утомився.

Він не став вечеряти, не став слухати її звичних скарг, а пройшов просто до кімнати, сів на край ліжка й довго сидів, дивлячись у стіну. Перед очима в нього стояли великий будинок, доглянутий сад, Оксана, яка обіймає хлопчика, і чоловік, що обійняв її за плечі. Ця картина не відпускала його, впивалася в свідомість, і від неї нікуди було дітися.

Лариса походила довкола нього, побурчала, потім махнула рукою й пішла до себе, невдоволена тим, що він не привіз грошей, про які вона просила. А Андрій лишився наодинці із собою й нарешті спробував чесно подивитися на те, що накоїв. Він згадував Оксану, якою вона була з ним, тиху, безвідмовну, готову віддати останнє, аби йому було добре.

Він згадував, як вона мовчала, коли він умовляв її відмовитися від роботи, від своїх грошей, від подруг, бо вірила йому безоглядно. Він будував із цієї довіри свою владу над нею, цеглина за цеглиною, і зрештою звів цілу стіну, за якою вона опинилася безпорадною. А потім пішов, забравши все, певний свого права.

Раніше він виправдовував себе тим, що почуття охололи, що життя є життя, що кожен влаштовується як може. Тепер ці виправдання розсипалися на порох. Він бачив плоди свого вчинку, тільки плоди ці вийшли не такими, як він уявляв.

Він був певен, що зламав Оксану, а натомість звільнив її. І те, що вона піднялася так високо, було для нього не просто ударом по самолюбству. Це був доказ того, що зло, якого він їй завдав, обернулося проти нього самого.

Минуло кілька днів, а Андрій усе не міг знайти собі місця. Робота валилася з рук. Удома було нестерпно.

Лариса відчувала зміну в ньому й дратувалася ще дужче, бо не розуміла причини, а Андрій не збирався їй пояснювати. Одного вечора вона не витримала.

— Слухай, — сказала вона, ставши перед ним і вперши руки в боки. — Так далі не можна. Ходиш як у воду опущений, мовчиш, грошей не приносиш. Я тебе такого не для того вибирала. Або ти береш себе в руки, або нам не по дорозі.

Андрій підвів на неї очі й раптом побачив її ніби вперше. Вродлива, холодна, розважлива жінка, якій від нього потрібні були тільки гроші й зручність, а сам він не був потрібен зовсім.

І він подумав: ось через неї він зрадив ту, що любила його без жодного розрахунку.

— Не по дорозі, кажеш? — тихо повторив він. — А коли нам було по дорозі? Тобі від мене завжди потрібні були тільки гроші.

— А ти чого хотів? — Лариса всміхнулася. — Красивих очей? Чоловік має забезпечувати жінку. Не можеш — гріш тобі ціна.

Ці слова вдарили його болючіше, ніж вона розраховувала, бо колись він сам, хай і не вголос, думав про людей саме так.

Він міряв усе вигодою, а тепер ця ж мірка обернулася проти нього. Лариса була його власним відображенням, тільки безжальнішим.

— Іди, — сказав раптом Андрій, сам здивувавшись твердості. — Іди. Я більше не можу.

Лариса отетеріла. Вона не звикла, щоб її виганяли.

Зазвичай ішла вона сама, коли в чоловіка закінчувалися гроші. Але, глянувши на цю вбогу квартирку, прикинувши в голові, що взяти з Андрія й справді більше нічого, вона знизала плечима.

— Як хочеш, — кинула вона холодно. — Я й сама давно збиралася. З тобою каші не звариш.

За годину її не було. Вона пішла легко, бо він був їй не потрібен. А Андрій лишився сам у порожній квартирі. І дивним чином від цієї самотності йому стало не гірше, а ніби трохи легше…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇