Катя прийшла на нову роботу з одним паспортом у руках, не підозрюючи, що цей дім зберігає її таємницю

— Скільки себе пам’ятаю.

Софія повільно повернула горнятко на столі.

— Він хороший. Просто… весь час зайнятий. Справи, поїздки, дзвінки, зустрічі. Ми нормально спілкуємося, але інколи мені здається, що між нами завжди стоїть його робота. Не тому, що він не любить. Просто так живе.

— Розумію.

— Мама пішла, коли мені було п’ять. Я майже нічого не пам’ятаю. Тільки запах парфумів — солодкий, важкий. І пісню перед сном. Слів не пам’ятаю, тільки мелодію. Тато про неї не говорить. Якщо питаю, відповідає коротко: поїхала, сама вибрала, у неї своє життя. Все.

Марта слухала, не ставлячи зайвих питань. Та одне питання все одно піднялося саме, як бульбашка повітря з глибини.

— Ти знаєш, куди вона поїхала?

— Ні. Тато казав, що переказував їй гроші за якоюсь угодою після розлучення. Але де вона жила, з ким, що з нею сталося потім — або не знав, або не хотів говорити. Я досі не розумію, де в нього «не знаю», а де «не питай».

Марта склала ганчірку.

— Як її звали?

Софія підняла на неї очі.

— Ольга Павлівна.

На кухні стало так тихо, що Марта почула, як із нещільно закритого крана капає вода. Крапля. Потім ще одна.

Ольга Павлівна.

Так звали її матір у документах. Ольга Павлівна Бондар.

Марта повернулася до мийки й закрила кран. За вікном лежав сад, підстрижені кущі, кам’яна доріжка. Вона дивилася туди, але нічого не бачила.

— Марто? — покликала Софія.

— Так.

Вона обернулася. Голос вдалося втримати рівним.

— Замислилася. Перепрошую.

— Ти зблідла.

— Уночі погано спала. Все нормально.

Марта взяла іншу ганчірку й почала протирати плиту, хоч та була майже чиста. Софія ще кілька секунд дивилася на неї, потім підвелася й поставила горнятко в мийку.

— Тато приїжджає наступної п’ятниці. Коли буде точний час, скажу.

— Добре.

Софія вийшла. Марта дочекалася, поки кроки стихнуть, потім опустила долоні на край плити й заплющила очі.

Це не доказ. Ім’я поширене. По батькові теж. Мало не Ольг Павлівн. Мало не жінок, які розлучилися й поїхали. Мало не дівчат із подібними очима.

Та Марта не вміла обманювати себе надто довго. Вона звикла до фактів. А факти вибудовувалися надто щільно.

Мати Софії — Ольга Павлівна. Пішла після розлучення приблизно в ті самі роки, коли Марта опинилася в дитячому будинку. Батько переказував гроші й не знав подробиць. Мати Марти — Ольга Павлівна Бондар. Батько не встановлений. Марта потрапила до закладу у вересні 2010-го, у віці двох із половиною років. Софії тоді було близько чотирьох. Різниця — два роки.

Вони могли бути доньками однієї жінки. І одного чоловіка.

Миколи Руденка.

Миколаївна.

Марта знову розплющила очі й почала терти плиту сильніше, ніж було потрібно. Руки мали працювати, поки голова намагалася витримати те, що в неї ввійшло.

У середу ввечері, повернувшись додому, вона дістала з шухляди всі свої документи. Їх було небагато: паспорт, атестат, довідка про випуск із дитячого будинку, договір із роботи. І ще один аркуш — звичайна зошитна сторінка, списана її рукою три роки тому.

Коли їй було п’ятнадцять, вона попросила Лідію Михайлівну показати особову справу. Директорка спершу насупилася, потім зітхнула й дала кілька паперів. За законом Марта мала право знати. Вона тоді переписала основні відомості слово в слово, бо копій їй не зробили.

Тепер вона розгорнула аркуш на кухонному столі. Почерк був рівний, майже без нахилу.

«Бондар Марта Миколаївна. Дата народження: 14 березня 2008 року. Місце народження: зазначено. Мати: Бондар Ольга Павлівна, 1981 року народження. Батько: не встановлений. Поступила до закладу: вересень 2010 року. Вік при поступленні: 2 роки 6 місяців. Підстава: позбавлення матері батьківських прав у зв’язку з неналежним виконанням обов’язків та зловживанням алкоголем».

Далі йшли номери, підписи, сухі формулювання, які Марта читала багато разів. Та тепер ці рядки ніби підсвітилися зсередини іншим змістом.

Ольга Павлівна. 1981 рік. Якщо мати Софії була тією самою жінкою, їй у 2008-му було двадцять сім. Вік збігався. Якщо розлучення сталося у 2009-му або 2010-му, якщо молодшу доньку вона забрала з собою, якщо потім зникла… усе могло скластися саме так.

Марта склала аркуш і сховала назад. Телефон лежав поруч. Вона довго дивилася на нього, але нікому не подзвонила. Кому дзвонити? Лідії Михайлівні? Вона, ймовірно, знала не більше за те, що було в справі. Ковалю? Це порушення меж. Софії? Надто рано. Миколі Руденку? Вона навіть не бачила його.

Якщо це правда, розмова має бути з людиною, яка могла знати. Або була зобов’язана знати. З батьком.

У четвер після обіду Софія знайшла її в холі. Марта якраз протирала раму портрета.

— Тато буде завтра ввечері, — сказала Софія. — Прилітає вдень, додому приїде ближче до вечері.

— Добре.

— Марто.

Уперше Софія назвала її просто на ім’я, без обережної дистанції.

— Я хочу сказати тобі дещо. Я думала кілька днів і не впевнена, що маю право. Але мовчати вже гірше.

Марта опустила ганчірку.

— Кажи…