Катя прийшла на нову роботу з одним паспортом у руках, не підозрюючи, що цей дім зберігає її таємницю

Марта знову не стала відповідати одразу. Вона стільки разів уявляла, що буде, якщо раптом знайдуться родичі. У цих фантазіях були і крик, і образа, і бажання спитати: де ви були? Чому мене ніхто не забрав? Але зараз усередині було не це. Або не тільки це.

— Не знаю. Я думала, що буду злитися. Напевно, десь злість є. Але зараз я відчуваю інше.

— Що? — спитала Софія.

— Не знаю, як назвати. Ніби довго несла важку річ і раптом можна поставити її на підлогу. Не викинути. Не забути. Просто перестати тримати на руках щохвилини.

Микола дивився на неї, і його обличчя ніби постаріло за один вечір.

— Ти лишишся? — спитав він. — Не як працівниця. Просто… лишишся тут?

Марта подивилася на лампу на столі, на книжки, на руки Софії, на обличчя Миколи, в якому тепер бачила щось своє — не так явно, як у Софії, але все ж бачила: лоб, погляд, лінію вилиць.

— Спершу аналіз, — сказала вона. — Спершу впевненість.

— Так. Спершу аналіз.

Та вони всі троє вже розуміли: відповідь прийшла раніше за папір.

У понеділок зранку Микола приїхав по Марту сам. Не прислав водія, не попросив Коваля. Рівно о дев’ятій біля її під’їзду зупинилася темна машина. Марта вийшла й побачила його біля водійських дверцят. На ньому було пальто без зайвої строгості, в руці — термос.

Він мовчки простягнув термос їй.

— Кава. Без цукру.

Марта взяла. Або вгадав, або спитав у Софії. Найімовірніше — спитав. Ця думка чомусь збентежила її сильніше, ніж сама кава.

У клініці все минуло швидко. Лікар, літній чоловік в окулярах, спокійно пояснив порядок, узяв матеріал у обох, дав папери на підпис. Микола розписався першим, потім Марта. Результат обіцяли за чотири робочі дні.

На зворотному шляху вони довго мовчали. Машина йшла рівно, за вікном пропливали будинки, зупинки, двори. Марта тримала термос обома руками, хоч кава вже майже охолола.

— Я хочу дещо розповісти, — сказав Микола. — Поки чекаємо. Можна?

— Так.

— Коли Софії було років шість чи сім, вона кілька місяців погано спала. Прокидалася вночі й казала, що їй сниться дівчинка. Маленька. З такими самими очима, як у неї. Ніби вони стоять у кімнаті й дивляться одна на одну. Я тоді вирішив, що це переживання через розлучення, через зникнення матері. Водив її до психолога. Психолог сказав приблизно те саме: дитина проживає втрату. За кілька місяців сни припинилися.

Він зробив паузу.

— Тепер думаю, може, вона шукала тебе навіть тоді.

Марта дивилася у вікно.

— Мені теж інколи снилася кімната. Світла. Велика. І хтось поруч. Обличчя я не бачила.

Микола нічого не відповів, але пальці на кермі стиснулися трохи міцніше.

Чотири дні очікування тягнулися дивно. Марта продовжувала працювати. Приходила о восьмій, прибирала, йшла ввечері. Це було її рішення: поки немає результату, не можна руйнувати порядок. Коваль дивився на неї уважно, але нічого не питав. Микола, очевидно, поговорив із ним, бо керуючий більше не давав їй завдань, пов’язаних із кабінетом, і взагалі став м’якшим у формулюваннях, хоч зовні майже не змінився. Валентина Семенівна, здається, нічого не знала й поводилася як завжди: лаялася на тупий ніж, хвалила добру крупу, вимагала, щоб Марта не лишала мокрі ганчірки де попало.

Софія трималася поруч, але не нав’язувалася. Вранці вони інколи пили чай на кухні, поки дім іще не ввійшов у денний шум. Софія розповідала про навчання у великому місті, про факультет журналістики, про практику в редакції, про курсову роботу з документального кіно. Марта слухала й потроху розповідала своє: про дитбудинківську кухню, тьотю Надю, яка вчила ліпити рівні котлети; про Анну Сергіївну, що подарувала їй томик Чехова з фразою «це тобі, не для бібліотеки»; про молодших дівчат, яким вона допомагала з задачами.

Микола вечорами сидів у кабінеті, але двері тепер часто лишалися відчиненими. Коли Марта проходила повз, він піднімав очі й кивав. Вона відповідала таким самим кивком. Цього поки було досить. Жодних гучних слів, жодних спроб за один вечір стати батьком і донькою. Лише маленькі знаки, обережні, майже непомітні…