Катя прийшла на нову роботу з одним паспортом у руках, не підозрюючи, що цей дім зберігає її таємницю

— Так.

— Проходьте.

Вона зайшла до холу й на секунду забула, навіщо прийшла. Простір був великий, прохолодний, наповнений рівним світлом. Підлога — світлий камінь, сходи піднімалися вгору плавним вигином, стіни були пофарбовані в теплий молочний відтінок, по них ішли тонкі декоративні лінії. Праворуч були зачинені двері, попереду — прохід до вітальні. Але Марта майже нічого цього не бачила, бо погляд одразу зупинився на портреті.

Картина висіла на стіні так, що її неможливо було не помітити. Майже на повний зріст була зображена маленька дівчинка років п’яти. Світле, трохи хвилясте волосся, біла сукня з мереживним комірцем, високе вікно за спиною і якийсь сад за склом. Дівчинка не усміхалася, але її обличчя не було сумним. Вона дивилася просто, спокійно, ніби звикла запам’ятовувати світ, не вимагаючи від нього нічого навзаєм.

Марта завмерла.

Спершу вона не зрозуміла, що саме сталося. Думка не встигла оформитися, але тіло вже знало: щось тут не так. Очі дівчинки на портреті були сіро-зелені — такі самі, як у Марти. Не просто схожі за кольором. Такі самі за формою, за виразом, за тією стриманою уважністю, яку Марта бачила у своєму тріснутому дзеркальці щоранку. Лінія носа, маленька горбинка, підборіддя, вигин губ — усе здавалося моторошно знайомим.

— Вам зле? — спитав чоловік.

Марта змусила себе відвести погляд.

— Ні. Перепрошую. Просто… дуже гарна робота.

Він побіжно глянув на картину, ніби вона була частиною меблів.

— Це донька господаря. У дитинстві. Ходімо, поговоримо.

Він відчинив двері праворуч, і Марта зайшла за ним, але встигла ще раз озирнутися. Дівчинка на портреті дивилася на неї все так само нерухомо. І Марті на мить здалося, що цей погляд не просто намальований. Що в ньому є очікування.

Кабінет керуючого виявився невеликим, строгим, зручним для роботи. Великий письмовий стіл, два крісла навпроти, шафа з папками, дошка на стіні з розкладом і списками справ. Жодної зайвої речі, жодної деталі, поставленої «для краси». Все говорило про людину, яка звикла до порядку й не терпить невизначеності.

— Мене звати Степан Григорович Коваль, — сказав він, сідаючи за стіл. — Я керую домом і господарством Миколи Артемовича Руденка вже дев’ять років. Господар багато працює, часто відсутній, тому побутові питання, персонал, розпорядок — усе проходить через мене. Це зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповіла Марта.

— Документи принесли?

Вона дістала паспорт і складену характеристику. Степан Григорович відкрив паспорт, звірив фотографію з її обличчям, потім розгорнув аркуш із печаткою. Читав не поспішаючи, уважно, ніби перевіряв не лише рядки, а й те, що між ними.

У характеристиці все було написано сухо, майже безособово. Марта Бондар, вихованка закладу з дворічного віку. За час перебування проявила себе дисциплінованою, відповідальною, працьовитою. Надавала допомогу на кухні та в господарському блоці. Школу закінчила з високими результатами. Конфліктів із вихованцями та працівниками не створювала. Рекомендується до працевлаштування.

Степан Григорович склав документ, повернув його разом із паспортом і подивився на Марту вже інакше — трохи уважніше.

— Вчилися добре.

— Так. Атестат можу показати…