Катя прийшла на нову роботу з одним паспортом у руках, не підозрюючи, що цей дім зберігає її таємницю

За два тижні Марта вибудувала собі новий ритм. Вставала о пів на сьому, вмивалася холодною водою у своїй старій ванній, їхала до восьмої в дім Руденка, працювала до шостої, поверталася додому й займалася квартирою. Насамперед відмила кухню й ванну, бо жити серед чужого бруду не могла. Потім купила на ринку вживаний матрац і просту білизну. За кілька днів — дешеві фіранки, щоб вікно перестало бути порожнім оком у двір. Гроші вона розписувала на зошитному аркуші: їжа, проїзд, ремонт, інститут, недоторканний залишок.

На третьому тижні випробувальний термін закінчився. Коваль поклав перед нею договір, показав, де розписатися, пояснив виплати й графік. Марта тримала свій примірник обережно, майже урочисто. Це був перший документ, де вона значилася не вихованкою, не випускницею, не отримувачкою допомоги, а працівницею. Людиною, яка сама заробляє.

Дім на той час перестав бути для неї загадковим простором. Вона знала, що третя сходинка трохи поскрипує, якщо ступити ближче до краю. Знала, що вікно в гостьовій спальні не можна розчиняти до кінця — рама зачіпала стіну, і фарба обсипалася. Знала, що Валентина Семенівна по вівторках і четвергах приходить пізніше, бо відводить онука в садок. Знала, де Коваль тримає запасні ключі від комори, хоча ніколи не торкалася їх без прохання.

Господаря вона ще не бачила. Його присутність відчувалася інакше: у зачиненому кабінеті, в розкладах, у папках на столі керуючого, у фотографіях на стіні вздовж сходів. На знімках був чоловік років сорока п’яти — темне волосся, легка сивина біля скронь, стримане обличчя. На одній фотографії він стояв біля якоїсь ділової будівлі в костюмі, на іншій — на природі, в куртці, сміявся, але навіть у сміхові лишався зібраним. Марта дивилася на ці знімки крадькома, коли протирала поруччя, і намагалася уявити голос людини, якій належав цей дім.

А до портрета в холі її тягнуло щодня.

Це не було навмисним. Просто хол входив до щоденного прибирання, і коли Марта протирала раму, підлогу чи тумбу біля стіни, погляд сам піднімався до дівчинки. Вона казала собі: схожі обличчя трапляються. Буває збіг форми очей, буває однаковий колір волосся, буває вираз, який здається рідним лише тому, що ти довго на нього дивишся. Але пояснення не трималося. Воно розсипалося щоразу, коли вона бачила сіро-зелені очі на полотні.

У Марти не було жодної дитячої фотографії. Ні знімка в пелюшках, ні картки з садочка, ні обличчя п’ятирічної себе, яке можна було б порівняти. В особовій справі були лише документи: мати — Ольга Павлівна Бондар, батько — не встановлений. Більше нічого. Ні іграшки, ні записки, ні фотографії, ні сліду того часу, коли вона ще не пам’ятала себе.

Тому вона не могла сказати: «Ні, це не я». Не могла й сказати протилежне. Лишалося дивитися й мовчати.

Наприкінці третього тижня, увечері в п’ятницю, Марта затрималася біля портрета трохи довше, ніж зазвичай. Вона якраз думала про те, що дівчинці на картині близько п’яти. Якщо Софії Миколаївні зараз двадцять, значить, портрет писали приблизно п’ятнадцять років тому. Марті вісімнадцять. Того року їй було б три. Вік не збігається. Це мало б заспокоїти.

— Завтра зранку займетесь другою спальнею нагорі, — сказав за її спиною Степан Григорович.

Марта обернулася.

— Тією, де білі штори?

— Так. Повна підготовка. Свіжа білизна з комори, комплект із позначкою «С». Вікна помити зсередини, всі поверхні протерти, ванну перевірити, рушник замінити. До обіду все має бути готове.

— Зроблю.

Коваль затримався на мить і додав:

— Приїздить Софія Миколаївна. Донька господаря. Сесія закінчилася, буде на канікулах.

Марта знову подивилася на портрет, потім на керуючого.

— Кімната буде готова до обіду, — сказала вона.

Наступного дня вона прийшла на пів години раніше. Її ніхто не просив, але Марта знала: якщо робота має бути зроблена бездоганно, краще лишити собі запас часу. Особливо коли результат побачить людина, для якої ця кімната не просто приміщення, а місце повернення.

Кімната Софії виявилася світлою й просторою, більшою за всю Мартину квартиру. Висока стеля, широке вікно в сад, ліжко з дерев’яним узголів’ям, письмовий стіл, невеликий диван, книжкова полиця. На полиці стояли не декоративні томи, куплені для кольору корінців, а справжні книжки: історія мистецтва, зарубіжна література, підручники з психології, блокноти із закладками. На столі лежала суха гілочка, певно, лишена з минулого приїзду. Марта акуратно викинула її.

Вона працювала послідовно. Зняла стару білизну, віднесла в прання, повернулася з комплектом, позначеним літерою «С». Застелила ліжко рівно, без складок, так, щоб кути не стовбурчилися. Протерла стіл, полиці, підвіконня, спинки стільців, плінтуси. Вимила вікно зсередини, обережно протерла раму. У ванній замінила рушник, перевірила мило, шампунь, гель для душу. Повернувшись, поправила штори: один край висів трохи нижче, ніж інший. Після кількох рухів тканина лягла рівно.

У кімнаті стало тихо й чисто. Не стерильно, не холодно — просто готово до людини, яка скоро зайде й лишить тут сліди свого життя.

За десять дванадцята Марта спустилася до Коваля.

— Усе готово…