Катя прийшла на нову роботу з одним паспортом у руках, не підозрюючи, що цей дім зберігає її таємницю

Він піднявся нагору, оглянув кімнату, ванну, постіль, вікно. Провів поглядом по шторах, ніби помітив виправлену нерівність.

— Добре. Ідіть обідати. Після обіду перший поверх — за звичайним графіком.

На кухні Валентина Семенівна поставила перед нею тарілку супу й гречку з котлетою. Персонал їв о першій, без розмов і церемоній. Кухарка гортала щось у телефоні, Марта мовчки їла, думаючи не про їжу, а про те, якою виявиться Софія Миколаївна, якщо наживо буде схожа на свій портрет.

Софія приїхала близько пів на четверту. Марта в цей час прибирала вітальню, двері були прочинені. З вулиці долинув звук машини, що під’їхала, потім грюкнули дверцята, у холі почувся голос Коваля:

— Добрий день, Софіє Миколаївно. Кімната підготовлена.

— Дякую, Степане Григоровичу. Я б зараз чаю.

— Валентина Семенівна вже поставила.

Марта не виглядала. Не її справа зустрічати доньку господаря. У дверному прорізі мигнув лише силует: світле волосся, сірий светр, джинси, сумка на плечі. Софія пройшла до кухні, потім піднялася нагору. Дім знову стих.

До шостої Марта закінчила вітальню, вийшла в хол із відром і шваброю. Їй лишалося прибрати інвентар у комору під сходами, відмітити виконані завдання й піти додому. Вона вже повернула до дальніх дверей, коли згори пролунали кроки.

Софія спускалася сходами, тримаючи в руці телефон. Вони зустрілися посеред холу, майже впритул. Між ними було не більше півтора метра.

Обидві зупинилися.

Марта побачила Софію Руденко й відчула, як усередині щось різко, болісно стиснулося. Це було не здивування і не страх. Радше впізнавання, для якого не знайшлося наперед приготовленого місця.

Світле волосся, трохи хвилясте біля скронь. Сіро-зелені очі. Невелика горбинка на носі. Підборіддя. Форма губ. Усе те, що Марта знала зі свого відображення, тільки доросліше, м’якше, упевненіше. Перед нею стояло її обличчя, змінене двома роками життя й іншим вихованням.

Софія теж дивилася на неї. Телефон повільно опустився в руці.

— Ти хто? — спитала вона нарешті. Голос прозвучав тихо, майже невіряче.

— Помічниця по дому, — відповіла Марта. — Марта Бондар. Працюю тут третій тиждень.

Софія не відразу змогла відповісти. Її погляд метнувся до портрета в холі, де маленька дівчинка стояла біля вікна в білій сукні, тоді повернувся до Марти.

— Скільки тобі років?

— Вісімнадцять.

— Ти місцева?

— Так.

Вона не стала додавати «з дитячого будинку». Такі слова не викладають перед людиною в перші хвилини знайомства, як довідку.

Софія мовчала. На її обличчі було багато всього одразу: розгубленість, обережність, спроба втримати себе в межах ввічливості й водночас те саме здивування, яке Марта відчувала біля портрета.

— Зрозуміло, — сказала Софія нарешті. Голос став рівніший. — Вибач. Я не знала, що тато взяв нову людину.

— Нічого.

Софія пройшла повз, у бік кухні. Марта ще кілька секунд стояла нерухомо. Потім змусила себе відчинити комору, прибрати відро, поставити швабру на місце, зняти рукавички. Попрощалася з Ковалем і вийшла.

Вулицею вона йшла швидко. Не тому, що поспішала. Просто якби вона зупинилася, то, можливо, не змогла б упоратися з тим, що щойно побачила.

Обличчя Софії стояло перед очима. Сіро-зелені очі, лінія носа, підборіддя. Її обличчя. Тільки старше. На два роки.

Марта рахувала, як завжди рахувала в хвилини, коли треба було триматися за факти. Вона потрапила до дитячого будинку у 2010 році. Їй було два роки. У документах стояла дата народження — 14 березня 2008 року. Мати — Ольга Павлівна Бондар. Батько — не встановлений.

Софії двадцять. Отже, вона народилася у 2006-му. Її батько — Микола Руденко. Мати, ймовірно, була, потім зникла, раз портрет доньки висить у холі, а в домі про неї не говорять.

Марта зупинилася на перехресті. Люди проходили повз, машини шуміли, вечір був звичайний. А в неї в голові повільно складалася неможлива думка: схожість може бути випадковістю, але два обличчя, ніби зроблені за одним кресленням, — це вже не просто схожість.

Удома вона довго не могла заснути. Дивилася в стелю, чула рідкі кроки на сходовому майданчику, шелест труб, далекий гавкіт собаки у дворі. І щоразу, заплющуючи очі, бачила Софію. Не портрет тепер. Живу Софію, яка дивилася на неї так, ніби теж намагалася впізнати в ній частину власного життя.

Вранці Марта прийшла о восьмій, як завжди. Коваль зустрів її в холі.

— Софія Миколаївна снідає. Почніть сьогодні з другого поверху, щоб не заважати.

— Добре.

Вона піднялася нагору. Прибирала коридор, гостьову, робочу кімнату. Дійшовши до дверей Софії, зупинилася. Двері були зачинені. Постукати? Чекати? Марта вирішила не турбувати й зайнялася поруччям, дзеркалом біля ванної, підвіконням у коридорі.

Хвилин за двадцять двері відчинилися. Софія вийшла з книжкою в руці, у м’яких домашніх штанах і вільній футболці. Побачивши Марту, вона затрималася, але швидко взяла себе в руки.

— Доброго ранку. Можеш прибрати кімнату, я вниз іду.

— Доброго ранку…