Кінець сімейної довіри: історія про те, чому цинічний розрахунок і зрада близьких завжди обходяться надто дорого

Засмага на його обличчі ніби посіріла.

— Ти… — видихнув він. — Ти як тут?

— Прилетів, — відповів я спокійно. — На крилах батьківської любові.

— Але ж у тебе не було документів.

— У мене багато чого тепер немає, синочку. Телефона немає. Грошей немає. Годинника немає. Зброї немає. Маминих прикрас немає. Совісті в тебе немає. А я — є.

Ліка підійшла ближче, тримаючи в руці синю теку.

— Вікторе Павловичу, що це за цирк? Відчиняйте негайно. Це наш дім. У нас документи.

— Ваш дім?

— Так. Ромо, викликай поліцію. Він незаконно утримує нашу власність.

Я всміхнувся.

— Викликай, Артеме. Обов’язково. Я вже викликав. Тільки не щодо власності, а щодо крадіжки в особливо великому розмірі й зникнення зброї. Ти ж розумієш, як ставляться до зниклих стволів?

Артем відступив на пів кроку.

— Ти не посмієш.

— Уже посмів.

— Я твій син.

— Був.

Слова повисли між нами, як удар.

Удалині почулася сирена.

Я подивився на своє зап’ястя. На місці вкраденого годинника лишилася світла смужка шкіри.

— А ось і допомога. Готуйся, Артеме. Операція буде довгою. І болісною. Без наркозу.

Службова машина під’їхала до воріт без поспіху. Так під’їжджає людина, яка бачила надто багато сімейних скандалів і заздалегідь не чекає від них нічого доброго.

Із машини вийшли двоє.

Старший — огрядний, з обвітреним обличчям і втомленим поглядом. Молодий напарник — напружений, з рукою біля кобури, ніби він іще надто серйозно ставився до кожної можливої небезпеки.

— Що за шум? — спитав старший. — Хто викликав?

Ліка майже кинулася до нього.

— Я викликала! Цей чоловік захопив наш дім. Він змінив замки й не пускає власників. Ось документи.

Вона тицьнула йому синю теку.

— Будинок належить моєму чоловікові. Все оформлено законно. Виселіть його негайно.

Старший узяв теку двома пальцями, як беруть річ, яка може бути брудною. Посвітив ліхтариком, перегорнув.

— Договір дарування… реєстрація… Так. А ви хто? — спитав він, подивившись на мене.

— Віктор Павлович Громов. Батько цього… власника. І попередній власник будинку.

Я вимовив слово «власник» так, що Артем сіпнувся.

— Батько не при собі, — швидко сказав він. — У нього вікові проблеми. Він сам подарував мені будинок, а тепер забув. Ми повернулися з поїздки, а він забарикадувався.

Старший працівник зітхнув.

— Громадяни, питання власності вирішуються через суд. Ми виселенням не займаємося. Є документи — звертайтеся до суду, викликайте фахівців, дійте за законом. Поліція тут до чого?

Артем помітно підбадьорився.

— От бачите? Нам дозволили. Зараз викличемо слюсаря.

— Хвилину, — сказав я.

Голос пролунав неголосно, але поліцейський зупинився.

— Я теж робив виклик. Через екстрену службу. За фактом крадіжки зі зламом і викрадення вогнепальної зброї.

Слово «зброя» подіяло миттєво.

Старший уже не виглядав сонним. Молодий напарник напружився.

— Якої зброї?

— Мисливської. Дві одиниці. Зберігалися в сейфі. Дозволи чинні. Сейф зламано. Зброя зникла. Крім того, пропали гроші, годинник, прикраси, документи й майно з будинку.

Я повернув голову до Артема.

— А цей громадянин, за словами свідка і за записом із камер, кілька днів тому вивозив речі вантажівкою.

Поліцейський подивився на Артема вже інакше. Не як на сина, що сперечається з батьком, а як на можливого фігуранта серйозної справи.

— Зброю брали?

— Що? Ні! — Артем почервонів плямами. — Я взагалі не знаю, про що він. Він сам міг сховати. У нього проблеми з головою!

— Сейф був зламаний, — спокійно сказав я. — Якщо ти туди не лазив, експертиза це покаже.

Ліка втиснулася між ними.

— Це провокація! Він нас підставляє!

— Машину до огляду, — сказав старший.

— Ви не маєте права! — верескнула вона. — У вас немає ордера!

— При підозрі на наявність зброї розмова інша, — різко відповів він. — Не заважайте.

Молодий напарник пішов шукати понятих.

Степан Миколайович опинився поруч напрочуд вчасно. Він саме «вигулював собаку» біля паркану, хоча собака явно не розумів, чому прогулянка відбувається за десять метрів від власного дому.

— Я можу бути понятим, — сказав він.

Огляд машини не дав зброї. Зате в багажнику знайшлися коробки з моїми книжками, кілька тек, стара настільна лампа з кабінету й мій хірургічний атлас.

Той самий, який я колись подарував Артемові після школи.

Я тоді ще сподівався, що він вибере медицину. Що захоче продовжити справу. Що в ньому є бодай трохи того, що було важливе мені.

Він збирався продати або викинути навіть це.

— Зброї в машині немає, — сказав старший. — Але заява є. Обставини є. Громадянине Громов-молодший, проїдьмо. Дасте пояснення.

— Я не поїду! — голос Артема зірвався. — Я власник будинку!

— У машину, — сказав поліцейський. — Не ускладнюйте.

— Тату! — раптом вигукнув Артем. — Скажи їм! Ти ж розумієш, це маячня!

Я мовчав…