Кіт щоночі лягав на обличчя сплячому немовляті. Мати в люті хотіла викинути тварину на вулицю, але педіатр, поглянувши на кота, Попередив. «Негайно беріть дитину і…»

У машині швидкої допомоги Артем лежав у неї на колінах під кисневою маскою, маленький, скривджений, надто тихий. Марія гладила край ковдри й боялася торкнутися обличчя сина, ніби її пальці могли знову завдати шкоди. Мельник їхав поруч, уже не лікар із поліклініки, а єдина доросла людина в цьому зламаному дні.

— Чадний газ підступний, — сказав він неголосно, коли фельдшерка записувала дані. — Сонливість, головний біль, нудота. У немовлят усе швидше. У тварин теж. Можливо, кіт зреагував раніше за вас. Можливо, намагався розбудити дитину або вас. Але в ліжечку йому, звісно, не місце. Зараз головне — спостереження.

Марія відвернулася до вікна. За склом пропливали однакові двори, сірі під’їзди, люди з пакетами, звичайне життя, яке не знало, що п’ять годин тому вона мало не втратила сина й була готова вигнати єдину істоту, яка, можливо, щоночі здіймала тривогу.

Павло примчав до приймального відділення ближче до вечора, у робочій куртці, з обличчям, на якому переляк боровся з роздратуванням. Він обійняв Марію надто швидко, ніби ставив галочку, потім кинувся до матері, що сиділа в кутку з сумкою на колінах.

— Мамо, що з колонкою? — спитав він. — Чому датчик без батарейки?

Олена Павлівна задерла підборіддя й відповіла майже ображено: — Він пищав просто так. Я не могла спати. Я ж не знала.

Марія почула це, і в ній із холодною ясністю піднялася думка: вона може не пробачити. Не тому, що була злою. Тому що за цією фразою лежав Артем під кисневою маскою, а свекруха й досі захищала не дитину, а себе.

Ніч у лікарні розтяглася на нескінченні шерехи. У палаті пахло антисептиком, кип’яченою водою й чужою тривогою. Артем спав під наглядом, іноді кривив губи, ніби хотів заплакати, але сил не вистачало. Марія сиділа на вузькій кушетці й рахувала дихання сина, поки цифри не починали плутатися…