Кіт щоночі лягав на обличчя сплячому немовляті. Мати в люті хотіла викинути тварину на вулицю, але педіатр, поглянувши на кота, Попередив. «Негайно беріть дитину і…»
Уранці Мельник зайшов до відділення, хоча міг обмежитися записом у картці. Він приніс роздруківку рекомендацій і сказав, що газова служба зобов’язана видати акт, а виписку з лікарні треба зберегти. — Не для скандалу, — додав він, помітивши, як вона напружилася. — Для безпеки. І для того, щоб ніхто не переписав те, що сталося, за вас.
Ці слова вдарили точніше, ніж докори. Марія згадала, як Олена Павлівна вже намагалася переписати все: фотографії кота, повідомлення Павлові, розмови про «неврівноважену невістку». У її версії Марія спала, кіт душив дитину, а господиня дому героїчно викривала чужу безпечність.
Анна принесла пакет із чистими речами, зарядку й переноску з Філімоном. Кота вона відвезла до знайомого ветеринара; той сказав, що тварина ослаблена і їй теж потрібен спокій. Філімон сидів у переносці мовчки, тільки кліпав, коли Марія нахилилася. Їй стало соромно так гостро, що вона мало не зашипіла від болю.
Павло ввечері приніс йогурт і дитячі серветки. Він говорив тихо, винувато, але кожне друге слово було про матір: вона переживає, вона не хотіла, вона літня, вона сама тягнула цю квартиру. Марія слухала й згадала солодкуватий аптечний запах на Артемовій ковдрі, той самий, який вона списала на свекрушині краплі для серця.
Після виписки Анна пустила Марію з дитиною до себе. Її двокімнатна квартира була тісна, з книжковими полицями до стелі й старим диваном, що провалювався посередині, але там було тепло й легко дихалося. Марія прокинулася без тягаря в потилиці й від цього мало не розплакалася.
Філімон оселився на килимку біля балконних дверей. Він майже не їв, але варто було Артемові заворушитися в переносній люльці, кіт підводив голову й дивився так уважно, ніби й далі стежив за найважливішим у домі. Марія не підпускала його близько, і щоразу, відсуваючи пухнасту морду, шепотіла: — Пробач. Поки що не можна.
Анна, наливаючи їй чай, раптом сказала: — Я не хотіла втручатися, Маш. Але кілька ночей тому я стукала до вас через шум. Вхідні двері були нещільно прикриті, і я побачила твою Олену Павлівну в коридорі біля дитячої. У руці був маленький коричневий пухирець. Я подумала, валер’янка, вона ж часто її п’є. І запах такий різкий у коридорі стояв.
Марія завмерла з ложкою в руці. У них був дешевий відеомонітор, куплений перед пологами на залишки декретних грошей. Камера стояла на шафі навпроти ліжечка, писала по руху на карту пам’яті, а широкий кут захоплював смужку коридору й край кухні, якщо двері дитячої лишалися відчиненими.
Павло сміявся, що Марія влаштовує «пульт охорони», але вона тоді наполягла: вночі їй було спокійніше бачити малюка. Тепер ця вперта покупка лежала десь серед зарядок і порожніх коробок, і Марія відчула, як тремтіння в пальцях стає вже не слабкістю, а нетерпінням…
