Колеги посміялися з молодої лікарки, відправивши її до бездомного пацієнта, але огляд несподівано все змінив
Олеся не підвела очей від операційного поля. Десь кровило. Невелика судина, що сховалася в глибині. Вона шукала її очима й пальцями.
— Сорок на двадцять, — сказав Назар. Його голос залишався рівним, але напруження в ньому чулося виразно. — Олесю, ми її втрачаємо.
— Ні.
— Олесю…
— Я сказала ні.
Ось вона.
Затискач. Шов. Ще одне джерело. Зовсім крихітне, майже невидиме.
Монітор тривожно пищав. Потім тон став рівнішим. Потім раптом урвався.
— Зупинка, — сказав Назар.
— Дефібрилятор.
Розряд.
— Немає відповіді.
— Ще.
Другий розряд.
— Пряма.
— Адреналін.
Галина подала шприц. Олеся ввела препарат.
Секунди стали важкими, як каміння.
Три. П’ять. Вісім.
На моніторі з’явилася слабка хвиля. Одна. Потім друга. Потім боязкий, але справжній ритм.
— Є, — сказав Назар. І в цьому короткому слові було стільки стриманого полегшення, що Галина на мить заплющила очі.
Олеся продовжувала працювати ще понад годину. Перевірка, ушивання, дренаж.
— Стан? — спитала вона нарешті.
— Тиск дев’яносто на шістдесят. Пульс вісімдесят два. Тримається.
— Переводимо.
Коли вона знімала рукавички, в операційну зайшов Максим Степанович. Він подивився не на неї, а на монітор, на закриту рану, на маленьке тіло під простирадлом.
— Жива? — спитав він.
— Жива.
Пауза.
— Щастить тобі.
Олеся промовчала.
Він уже розвернувся, але раптом зупинився.
— Добра робота, — сказав тихо, майже неохоче.
І вийшов.
У коридорі чекала Лариса. Вона підвелася так різко, ніби весь цей час сиділа на пружині. У її обличчі страх і надія змішалися до болю.
— Операція закінчилася, — сказала Олеся. — Катя в реанімації. Стан тяжкий, але стабільний.
Жінка закрила обличчя руками. Не заплакала. Просто стояла, ніби їй треба було кудись сховати напруження, яке тримало її всі ці години.
— Дякую, — сказала вона нарешті. — Дякую вам.
Вона полізла в сумку й дістала складені гроші.
— Це все, що в нас є. Я розумію, мало, але…
— Не треба, — сказала Олеся.
— Будь ласка. — Голос Лариси раптом став твердішим. — Я хочу. Не як оплату. Як подяку. Я не можу інакше.
Олеся подивилася на неї. Потім узяла гроші.
— Дякую, — сказала вона.
Лариса швидко кивнула, ніби боялася, що лікарка зараз передумає, і пішла до ліфта, туди, де їй веліли чекати новин про доньку.
В ординаторській Олесю ніхто не привітав. Марченко читав газету. Остапенко розмовляв телефоном. Коли вона зайшла, ніхто навіть не підвів голови.
Вона дістала блокнот і написала один рядок.
Потім прибрала його в кишеню й пішла на обхід.
За три дні Катя попросила їсти. Галина повідомила про це Олесі між іншим, і Олеся дозволила собі всміхнутися. Маленькою усмішкою, майже непомітною, поки ніхто не дивився.
А наступного ранку в палаті чоловіка з татуюванням дракона вона побачила, що він сидить.
Не лежить — сидить. Незграбно, спираючись на подушки, із заплющеними очима, ніби збирав сили по частинах. Коли вона ввійшла, він розплющив очі й подивився на неї вже інакше. Не порожньо. У цьому погляді з’явилася увага.
— Доброго ранку, — сказала Олеся.
— Доброго, — відповів він хрипко.
— Пам’ятаєте мене?
