Колеги посміялися з молодої лікарки, відправивши її до бездомного пацієнта, але огляд несподівано все змінив

Більше він нічого не сказав. За кілька хвилин знову заснув, але вже не провалився у важке безпам’ятство, а заснув рівніше, спокійніше.

Олеся сиділа біля його ліжка ще трохи.

Вогонь. Біг. Темрява.

Це могло бути галюцинацією. Залишком сну. Уривком минулого. Чим завгодно.

Але це було чимось.

Наступного дня Мирон Павлович оглянув пацієнта. Вийшов із палати з тим самим спокійним обличчям, з яким, імовірно, повідомляв і добрі, і погані новини.

— Стан дозволяє думати про операцію, — сказав він Олесі. — Але не зараз. Йому треба відновитися після першої травми й лапаротомії. Мінімум три тижні.

— А якщо не оперувати?

— Житиме, якщо не виникне ускладнень. Але пам’ять, найімовірніше, суттєво не відновиться. Стара гематома сама нікуди швидко не дінеться.

— Зрозуміло.

— Олесіє Тарасівно, — м’яко сказав Лисенко. — Ви маєте розуміти: навіть після видалення гематоми пам’ять може не повернутися. Або повернутися уривками. Мозок — не зламаний стілець. Його не можна розібрати, замінити деталь і зібрати назад.

— Я розумію.

— І все одно хочете йти далі?

— Я хочу, щоб у нього з’явився шанс.

Лисенко подивився на неї, потім коротко кивнув.

— Добре. Три тижні.

Ці три тижні перетворилися для Олесі на життя у два шари.

Удень — відділення, обходи, операції, документи, чужий біль, чужі скарги, втома під очима. Уночі й у короткі проміжки тиші — чоловік із драконом на шиї.

Вона намагалася міркувати тверезо.

Відомо: чоловік, який залишив її біля дитячого будинку, мав татуювання дракона. Відомо: нинішній пацієнт має старе татуювання, що збігається з описом. Імовірно: це може бути її батько. Потребує перевірки: все інше.

Хто він? Чому приніс її туди? Чому зник? Що з ним сталося? Чому став бездомним?

Вона надіслала офіційний запит до архіву дитячого будинку. Попросила всі документи, що стосуються її надходження. Відповідь прийшла за тиждень: скан акта про підкидання дитини.

Сухі рядки. Дівчинка, вік приблизно від шести місяців до року. Знайдена вночі біля входу. Особу того, хто залишив дитину, не встановлено. Свідок — вихованка закладу, дев’яти років.

Ім’я Оксани в документі виглядало дивно. Ніби маленька дівчинка, яка колись боялася темряви й не спала ночами, раптом знову опинилася поруч. Уже не жива, але вписана в папір, офіційно, чорнилом, назавжди.

У свідченнях, записаних дорослою рукою з дитячих слів, було: «Дядько високий. Куртка темна. На шиї малюнок, схожий на дракона. Він стояв, потім пішов вулицею». Поруч хтось колись намалював стрілку.

Більше нічого.

Олеся склала роздруківку й прибрала в шухляду.

На другому тижні сталося те, до чого вона не готувалася.

Привезли дівчинку. Сім років. Звали Катя.

Її мати, Лариса, сиділа в приймальному покої з сірим обличчям і руками, які тремтіли так дрібно, ніби змерзли. Дівчинка лежала на ношах майже без свідомості. Маленька, крихка, з безбарвними від болю губами й русявим волоссям, що прилипло до чола.

Діагноз був тяжкий: гострий некротизуючий ентероколіт із перфорацією. Не апендицит. Значно небезпечніше. Особливо в дитини. Некроз ішов швидко, перитоніт уже розгортався.

Максим Степанович подивився знімки й промовчав. Остапенко сказав, що щойно вийшов з іншої операційної і руки в нього «не ті». Третій хірург, літній обережний Марченко, похитав головою:

— Я за таке не візьмуся. Шансів майже немає. Тільки показники відділення зіпсуємо.

Олеся стояла біля стіни й слухала.

Потім подивилася на дівчинку. Катя була зовсім маленька. У проміжках між болем вона розплющувала очі, і в них залишалося живе перелякане «будь ласка», яке вона вже не могла вимовити.

— Я беру, — сказала Олеся.

Марченко подивився на неї майже зі співчуттям.

— Олесіє Тарасівно, це не той випадок, на якому треба доводити сміливість. Якщо дитина помре на столі, відповідальність буде ваша.

— Якщо ми не почнемо зараз, вона помре не на столі, — сказала Олеся. — В операційну.

У коридорі мати дівчинки схопила її за рукав.

— Ви врятуєте її?

Олеся подивилася жінці в очі.

— Я зроблю все, що зможу.

Це була чесна відповідь. І Лариса, здається, зрозуміла, що більшого зараз ніхто не має права обіцяти.

В операційній поруч з Олесею знову були Галина й Назар. Вони вже працювали з нею без зайвих слів. Катя лежала на столі маленьким нерухомим тілом, і від цього операційна здавалася надто великою.

Перший розріз.

Некроз виявився ширшим, ніж показували знімки. Так буває. Цього завжди треба чекати. Олеся висікала уражену ділянку, перевіряла краї, шукала живу тканину, оцінювала кровопостачання. Там, де не можна було поспішати, вона сповільнювалася. Там, де зволікання коштувало життя, працювала швидше за думку.

Посеред операції тиск у Каті почав падати.

— Об’єм, — сказав Назар. — Ще кров. Швидко.

— Іде, — відповіла Галина.

— Тиск?

— П’ятдесят на тридцять. Нижче…