Коли мати-генерал дізналася, що сталося з її сином, мовчати вона вже не могла

«Побачення з рядовим Данилом Романюком. Я його мати», — сказала Оксана.

Солдат зв’язався з кимось по рації, кілька разів повторив прізвище, потім відчинив ворота й провів її до невеликої кімнати для відвідувачів. Приміщення було чистим, але порожнім і безликим. Стіл, кілька стільців, вікно з ґратами, запах хлорки й старої фарби. Оксана поставила сумку поруч, сіла ближче до вікна й прислухалася до кроків за дверима.

Кожна деталь дратувала її своєю казенною акуратністю. На стіні висів пожовклий розклад прийому відвідувачів, у кутку стояв кулер без стаканчиків, під підвіконням виднілася темна смуга невимитого пилу. Вона подумала, що Данило, можливо, сидів тут колись із чужими батьками своїх товаришів по службі й робив вигляд, що йому не самотньо. У цій думці не було нічого страшного, але вона боляче вколола. Оксана розгорнула сумку так, щоб контейнери не перекинулися, провела долонею по тканині ручки й упіймала себе на тому, що слухає коридор так само уважно, як колись слухала ефір перед виходом групи.

Зараз він увійде, думала вона. Високий, схудлий, але живий. Вона побачить, як він зніяковіє, бо не хотів її приїзду, потім усміхнеться, і все стане на свої місця. Вона обійме його обережно, щоб не збентежити перед солдатами, і віддасть контейнери. Він скаже, що вона дарма хвилювалася. Вона повірить, бо захоче повірити.

Минуло десять хвилин. Потім ще десять. За дверима хтось пройшов, зупинився, знову пішов. Оксана не рухалася, але всередині в неї вже натягувалася тонка струна. Коли двері нарешті відчинилися, вона підвелася надто швидко, майже з надією. Але на порозі стояв не Данило.

До кімнати увійшов кремезний сержант із засмаглим обличчям і усмішкою, натягнутою так неприродно, ніби її приклеїли. На формі була нашивка з прізвищем «Роман Кравчук». Він представився командиром відділення, у якому служив її син.

«Ви мати рядового Романюка? Я сержант Кравчук, його безпосередній командир», — сказав він, намагаючись триматися бадьоро.

«Де мій син?» — спитала Оксана.

Запитання прозвучало рівно, але сержант ледь помітно здригнувся. Його очі метнулися до дверей, потім кудись за її плече, ніби в коридорі стояла людина, від якої залежало кожне його слово. Оксана не озирнулася. Вона вже відчула цей чужий погляд, оцінювальний, уважний, неприємний.

«Розумієте, рядовий Романюк від учора перебуває в санчастині. Сильна вірусна інфекція, висока температура. Його ізолювали, щоб не було поширення по підрозділу», — випалив сержант, наче боявся забути завчений текст. «У нас зараз суворий карантинний порядок. Дуже шкода, що ви приїхали даремно».

Оксана дивилася на нього мовчки. Слова могли бути правдоподібними, але обличчя говорило інше. Піт виступив у нього на скронях, кутик губ сіпався, плечі були надто напружені для людини, яка повідомляє про застуду.

«Якщо він у санчастині, я пройду туди», — сказала вона. «Мені не потрібне побачення. Я просто подивлюся на нього й піду».

«Ні, це ніяк не можна!» — сержант майже зірвався на крик, одразу знітився й заговорив тихіше. «Туди стороннім вхід суворо заборонений. Розумію, ви мати, але правила є правила. Йому дають ліки, за ним наглядають. Я особисто простежу, щоб йому передали все необхідне».

Він знову швидко глянув у коридор. Оксана вловила рух за його спиною. Вдалині, біля повороту, стояв старший прапорщик Назар Савчук. Вона бачила його колись мигцем під час інспекції навчального центру й запам’ятала неприємні очі людини, яка вміє догоджати начальству й тиснути тих, хто слабший. Він не втручався, але вся сцена, здавалося, йшла за його німою вказівкою.

Кравчук спробував затулити його собою, але запізно. Оксана вже все помітила: напруження між ними, поспішну брехню, страх сержанта, самовдоволену настороженість прапорщика. Застуда так не пахла. Так пахло приховуванням.

Вона не стала тиснути. Досвід підказував: якщо смикнути сітку надто різко, риба піде на глибину. Оксана м’яко кивнула, ніби змирилася…