Колишня подруга не привіталася в автобусі, але перед виходом вклала їй у руку клаптик паперу
На екрані з’явилося коротке повідомлення, і Лариса прочитала його тричі, перш ніж зрозуміла, що воно означає: «Заяву прийнято і вона перебуває в роботі. Подано десять днів тому. Вид послуги: „Реєстрація переходу права власності“».
До реєстраційного центру Лариса Андріївна приїхала до відкриття. Взяла дванадцятий номерок і все одно просиділа майже годину. Зала була світла, з рядами синіх крісел і табло, де цифри змінювалися клацанням.
Люди сиділи з теками на колінах, і пахло мокрим взуттям і мастикою. Лариса сіла скраю й почала чекати, тримаючи паспорт обома руками. Її викликали на початку десятої.
Дівчина у віконці була молода, з нарощеними віями й дуже втомленим обличчям, і говорила вона швидко, не дивлячись на відвідувача. Лариса підсунула у віконце паспорт, назвала номер із папірця, дівчина звірила прізвище, поклацала мишкою, а Лариса зі свого боку стійки бачила половину екрана. «Усе гаразд, документи прийнято».
«Строк до двадцять восьмого». — «Які документи?» — «Договір дарування». Дівчина клацнула ще раз.
«Дарувальник — Кузьменко Лариса Андріївна». — «А обдарований?» — «Кузьменко Сергій Михайлович».
«Так у вас представник за довіреністю, жінка, все за законом». На екрані був рядок опису: договір дарування, довіреність, дата.
Стояло двадцять перше лютого. Двадцять першого лютого Лариса лежала в третій міській лікарні з двосторонньою пневмонією і без медсестри не доходила до туалету. «Я в лютому в лікарні лежала», — сказала вона.
«Жінко, я не знаю». Дівчина вже дивилася повз неї в залу. «Усі питання до нотаріуса, який посвідчував. Тут усе чисто, документи в порядку. Наступний! Сто третій, третє вікно».
«Зачекайте, я можу це зупинити?» — «Заяву подавайте, — сказала дівчина. — Тільки не мені, мені не треба, он стійка адміністратора. Сто третій, я сказала!» До стійки адміністратора вона пішла тієї ж миті. Жінка в жилеті вислухала, дала бланк, пояснила, що заяву приймають у шостому вікні, а шосте вікно з першої до другої на обіді й сьогодні вже не працює: талони скінчилися.
Лариса взяла два бланки й талон на ранок, сіла в синє крісло біля стіни й просиділа так хвилин двадцять, дивлячись, як на табло змінюються цифри. Хтось спитав, чи вільно поруч, вона посунулася. У голові по одному вкладалися слова: «Договір дарування», «Дарувальник», «Обдарований».
Потім вона підвелася й пішла на ґанок, бо в залі стало нічим дихати. На ґанку лежав мокрий сніг, і чоловік курив під табличкою «Не курити». Лариса опустилася на сходинку, обхопила сумку й не могла змусити себе встати й піти на зупинку.
Крізь скляні двері їй було видно шматок холу, і цим холом із синім відром на коліщатках ішла жінка в сірому халаті. Лариса впізнала ходу раніше за все інше. Оксана вела швабру короткими рухами від стіни до стіни, обходячи ноги тих, хто сидів, і не піднімаючи голови.
Лариса ввійшла назад, пішла їй назустріч і зупинилася за два кроки. Більше їх нічого не розділяло, крім мокрої смуги на плитці. Оксана відтиснула швабру й переступила, і від неї війнуло конвалією й хлоркою.
«Оксано!» — «Відійдіть, будь ласка, тут слизько», — сказала Оксана в підлогу. «Оксано, я все бачила! Там дарування!» Оксана повела швабру далі, до стійки адміністратора, і Лариса було пішла за нею, але зупинилася. Від стійки на них уже дивилася жінка у форменому жилеті.
Оксана дійшла до кута, розвернула відро і на зворотному ходу, порівнявшись із Ларисою, сказала в підлогу коротко, як кажуть номер вагона: «Не тут. Я до четверга на двох об’єктах, додому приходжу опівночі. У четвер, кінцева сімнадцятого, пів на шосту».
«Там наших нема…»
