Колишня подруга не привіталася в автобусі, але перед виходом вклала їй у руку клаптик паперу

У четвер Лариса Андріївна приїхала на кінцеву за двадцять хвилин до призначеного часу. Кінцева сімнадцятого була на краю склозаводу.

Бетонний павільйон без шибок, коло, вагончик диспетчера з жовтим вікном і три автобуси у відстої. Вітер ішов із поля й ніс дрібний сніг, і сніг не падав, а летів горизонтально. Лариса стояла під навісом, засунувши руки в рукави, і слухала радіо у вагончику.

Оксана прийшла о п’ятій тридцять одній. Вона була в тому самому сірому плащі, у в’язаній шапочці й несла полотняну сумку, з якої стирчало горлечко пляшки, обмотаної газетою. Не привіталася, підійшла, стала поруч, обличчям до дороги, і заговорила так, ніби продовжувала розмову, перервану на пів слові.

«Я в тому реєстраційному центрі підлогу мию одинадцятий рік: спочатку на першому поверсі, тепер весь хол і друга лінія віконець. Я тебе тоді відразу побачила, ще коли ти номерок брала. Ходила повз і чекала, поки ти сама лишишся». — «Оксано!» — «Дай скажу, бо я всю ніч складала». Вона поправила лямку сумки. «Я твого Сергія там бачила чотири рази. Уперше — ще восени. Він сам приходив, замовляв витяги. А востаннє — з якоюсь немолодою жінкою, в окулярах, і подавала у віконце вона, не він. Я повз із відрами йшла, а він і не глянув. На прибиральницю не звернув уваги. Я почула прізвище Кузьменко й зупинилася». — «Ти могла підійти до адміністратора, сказати?» — «Могла».

Оксана повернула до неї голову вперше за вечір. «Лар, я прибиральниця за договором із підрядником. У мене шість років до пенсії. Мене б того ж дня не звільнили, а просто зняли б з об’єкта, і все. І я б нікому нічого не довела. Мені за квартиру платити нічим. У мене кімната в гуртожитку при склозаводі…» — «І ти просто…» — «Я просто списала номер, — сказала Оксана. — Він розписку на стійці лишив, поки дівчина другу друкувала. Я ганчіркою її до себе посунула й номер списала, а вдома переписала на той клаптик».

«І носила його чотири дні, Лар. Щовечора сідала тобі писати, і щовечора рвала. Напишу докладно — вирішиш, що мщуся. А того четверга поїхала й на зупинці тебе побачила. Чотири слова там і дописала, поки автобуса чекала. Більше не встигла і більше не змогла».

Повз проїхала вантажівка, на секунду стало світло, і Лариса побачила Оксану, її обличчя цілком: обвітрене, із сіткою лопнутих судин, із глибокою складкою між бровами. П’ятдесят три, а виглядала на всі шістдесят п’ять. Лариса двічі набрала повітря і обидва рази видихнула мовчки, а втретє спитала.

«Оксано, чому ти взагалі мені щось сказала? Після всього». Оксана довго мовчала, дістала пляшку й червоний пластиковий стаканчик, налила чаю й простягла Ларисі. Та взяла: руки вже закоцюбли.

«Лар, — сказала Оксана, — а що було всього?» — «Ти знаєш що». — «Я знаю, що тобі розповіли». Оксана закрутила пляшку й поставила її на бетонний парапет.

«Лар, я за тим кредитом не поручалася. Він не в банку брав, Лар, а в тій конторі, „Зоря“, що під зарплату давала. Звідти папери пачками на склад возили. Я її в очі не бачила, а підписав за мене Сергій. Він на складі був начальником зміни, а я — комірницею. Я по три накладні за годину підписувала в нього на очах. Йому й зразка шукати не треба було. Він мою руку прекрасно знав». Стаканчик Лариса тримала обома руками й не пила.

Вітер бив у бетон, і у вагончику диспетчера радіо змінило пісню, і стало ще холодніше. Вона хотіла сказати, що цього не може бути, і виявила, що не може вимовити й слова, бо кожне слово всередині неї вже розвалювалося. «Він підписав за тебе, — вимовила вона нарешті, — за мене».

У сумці в Лариси Андріївни лежав папірець із номером заяви, а за цією заявою реєстрували дарчу з її власним підписом, якого вона не ставила. «Він тобі першим розповів, — вела далі Оксана рівно. — Я знаю, що першим, бо, коли я до тебе прийшла, ти вже все знала. Він тобі як розповів? Зі сльозами?» — «Він сказав, що захищав тебе як міг». — «Ну так». Оксана кивнула, ніби їй підтвердили прогноз погоди. «„Лар, я сам у шоці“. Він і мені це в обличчя казав тими самими словами. А я тебе просила про одне — прийти й сказати, що дванадцятого мене на складі не було. У Каті вітрянка була. Я у вас три ночі ночувала й на роботу в ті дні не виходила. Ти сама за мене в аптеку бігала, а папір позначений дванадцятим. Одна твоя фраза, Лар. Ти не прийшла…»