Колишня подруга не привіталася в автобусі, але перед виходом вклала їй у руку клаптик паперу

«Я пам’ятала, — сказала Лариса. — Я все пам’ятала, Оксано. Він мені сказав: „Ти дату плутаєш. Вона в нас сто разів ночувала“. І я вирішила, що плутаю. Мені так легше було». — «Я знаю, що легше, — сказала Оксана. — Я не докоряю, Лар. Я до того, що оскаржувати той папір ніхто не став. Без тебе це були мої слова проти його підпису. А підпис завжди сильніший. Знімали половину. Рік із гаком. Чотири тисячі двісті. Я цю цифру досі пам’ятаю. І все одно не вистачило. Квартиру розміняли. Мені кімната дісталася. Кімнату я продала. Міша пішов. Він не витримав. У нас телефон дзвонив о сьомій ранку й об одинадцятій вечора. І в двері ходили. А я до матері поїхала в селище». Розповідала вона нудно, як переказують чужу біографію. І від цієї рівності в Лариси Андріївни зводило пальці на стаканчику.

У селищі Оксана прожила вісім років. Мати вмирала довго. І Оксана її обтирала, годувала з ложки, піч топила.

А працювала на пилорамі сторожем. У селищі більше нікуди не брали. Потім хата розвалилася.

І Оксана повернулася до міста, де ніхто її не чекав. І пішла мити підлогу, бо туди брали за одним паспортом і без запитань. «Я двадцять років думала, що тобі скажу, коли зустріну, — сказала Оксана. — Я цілі промови складала. Ти не уявляєш, які. А сіла в автобус, побачила тебе й зрозуміла, що говорити вже нічого. Мені тобі вже нічого сказати, Лар. Тільки попередити. Бо я знаю, чим це закінчується. Я краще за всіх знаю». — «А підійти? Я ж поруч сиділа, через прохід». — «Бо якби я підійшла й відкрила рота…» Оксана забрала в неї стаканчик і вилила вистиглий чай на сніг. «Ти б мені знову не повірила. Ти б вирішила, що я мщуся. А папірцю ти повірила. Папірцю ти завжди вірила більше, ніж мені». Із вагончика вийшов диспетчер, гукнув щось водієві.

Один автобус завівся, і в морозному повітрі повисла сизувата хмара. Оксана прибрала пляшку в сумку й сказала, що їй на сьому на зміну. І що поїде вона ось цим.

Лариса Андріївна стояла й дивилася, як вона йде до дверей, і хотіла гукнути, і не знала як. «Оксано, — сказала вона все-таки, — а клаптик звідки? Зошит Катин?» Оксана зупинилася на підніжці. Вона стояла спиною, однією рукою тримаючись за поручень, і Ларисі було видно тільки її плече й край шапки.

«Я тоді у вас ночувала. І її зошити з собою забрала, разом зі своїми паперами, — сказала Оксана. — Так і лишилися. Я тобі на такому самому клаптику листа написала, довгого. Не віддала…»