Коза тікала з двору до хати на краю села й кричала під вікнами. Господиня лаялася — аж поки не зазирнула у вікно

Про Лідію Іванівну в селі казали різне, та найчастіше — що стара знається з потойбічним і живе пусткою.

— Гордячка — таких світ не бачив! — підтискала губи сусідка Оксана. — Допомоги не просить, у гості не кличе, а вночі над її хатою птахи не літають.

Чоловіка Лідія поховала. Сильний біль пережила. Дітей їм Бог не дав, і залишилася вона на самісінькому краю села сама. Віконниці в неї завжди були причинені, хвіртка на клямці, а на всі розпитування відповідь була незмінною: «У мене все добре».

Галина й сама давно махнула на сусідку рукою: «Не хоче знатися — не треба. У кожного своя воля і свої таємниці».

Одного тільки Галина ніяк не могла збагнути. Чому саме до цієї хати її Сніжку тягне, мов магнітом? Адже коза була не Лідіна. Сніжка народилася в самої Галини, у теплій кошарі, глухої травневої ночі, коли над селом стояла неприродна тиша.

Галина пам’ятала ту ніч досі. Коза-мати розродилася тяжко, надірвалася й до ранку впала на солому бездиханною. Крихітне біле козеня залишилося саме, не брало пипки, холонуло на очах, і Галина вже прощалася з ним.

Тоді-то їй і прирадили: неси до Іванівни, вона пів села худоби виходила, у неї руки замовлені, може, і врятує. Лідія Іванівна все життя працювала в селі ветфельдшеркою. Сорок років ходила по дворах із потертим саквояжем, у якому, подейкували, носила не лише ліки.

Не було в окрузі корови, яку вона не підняла б на ноги, жодного теляти, якого не прийняла б своїми руками. Її будили серед ночі завірюху й бездоріжжя, і вона йшла — у гумових чоботях із гасовим ліхтарем, що світив химерним зеленим світлом. Пів села виросло за її участі.

Вона лікувала худобу, а бувало, й людей, коли до міста через бездоріжжя не дістатися. Галина тієї травневої ночі загорнула вмираюче козеня в стару куфайку й понесла на край села — до Іванівни. Лідія відчинила, глянула на білу грудочку, мовчки забрала її в теплі сухі руки й сказала лише одне: «Житиме».

Три тижні вона випоювала козеня із соски, гріла за піччю, підіймала ночами, і біла малеча вижила. Коли Галина прийшла забирати зміцнілу кізочку, Лідія гладила її по спинці, а тварина дивилася на неї зовсім не козячими, розумними очима і звала лагідно Сніжкою.

— Нехай буде Сніжка, — сказала стара, і її голос здався Галині пророчим. — Біла та тямуща. Така, згадай моє слово, дім, де її повернули з-за межі, ніколи не забуде.

Кізочка виросла, повернулася на подвір’я Галини, давала славне молоко, але ту, що вирвала її зі смерті, пам’ятала. Відтоді біла коза росла в Галини норовливою й розумною, але раз у раз вдивлялася в бік далекої околиці…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇