Коза тікала з двору до хати на краю села й кричала під вікнами. Господиня лаялася — аж поки не зазирнула у вікно

Тому й бігала Сніжка на край села. Там, за завішеним вікном, жила та, що колись не дала їй замерзнути. Галина про це часом думала, та все було ніколи.

Господарство, кози, город, сінокіс. Свій клопіт завжди поверх чужого. А коза тим часом тікала все частіше — то на світанку, то посеред білого дня, і щоразу до однієї хати.

Галина лагодила клямку, набивала нову скобу, вішала ланцюг, а Сніжка якимось незбагненним чином скидала засуви і йшла, ніби сміючись із людських перепон.

— Ну чого ти до неї ходиш, дурна? — вичитувала господиня козі. — Потрібна ти їй, авжеж. Сиди вдома та молоко давай.

Але Сніжка мотала головою, брязкала ланцюгом, і за найпершої хиби знову опинялася під вікнами Лідії Іванівни. Це почало Галину не те щоб злити — лякати.

Коза не вередувала дарма, за її впертістю ніби ховалася якась невидима мета. Якось у липні Галина втретє за день привела Сніжку від старої і мимоволі затрималася біля хвіртки. Подвір’я Лідії заросло лободою та кропивою по пояс, які чомусь не в’янули навіть у страшну спеку.

Стежку до криниці ледве було видно, а дрова лежали нерубані, вкриті сірим мохом. Раніше Іванівна тримала все в струні: грядки під лінієчку, двір метений, стос дров — мов на малюнку. Тепер же город здичавів, на мотузці для білизни нічого не сохло, а труба над дахом давно не диміла, хоча в хаті не відчувалося холоду.

— Лідіє Іванівно, чи живі? — гукнула Галина, вдивляючись у темні вікна, що нагадували порожні очниці. — Може, треба чого? Води принести?

— Нічого не треба, Галино, усе в мене є, — відповів з-за дверей той самий рівний, трохи глухуватий голос, позбавлений будь-яких емоцій. — Іди, люба, іди. Козу забирай та не гнівайся на неї. Вона знає більше, ніж здається.

Галина постояла, потоптуючись, і пішла, несучи невиразне відчуття, ніби залишає за спиною щось потойбічне. Удома вона розповіла чоловікові Остапу: дивно, мовляв, подвір’я в Іванівни занедбане, а сама й носа за хвіртку не потикає.

— Стара вже, от і занедбала, — відмахнувся Остап, не підводячи очей. — Восьмий десяток бабі. Не лізь, вона таких речей не любить.

Так вирішили й на якийсь час забули. У кожного свій двір, своя старість, свої двері на клямці, а чужа душа — то темний ліс…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇