Крик нареченої за дверима розбудив увесь готель. Батько вибив двері й, побачивши те, що сталося

Не встигла Марія Степанівна прокинутися, як крізь вікно їй просто в очі вдарило пекуче сонце, що не могло не тішити.

«Ну що ж, хоч сьогодні вдома сидіти не доведеться», — зраділа вона. «Можна й город прополоти, і в сараї лад навести, а то з такими дощами все господарство занепаде. Просто не літо, а кара якась».

Літо й справді видалося дуже дощовим. Дня не минало, щоб із неба не бризнуло. А тут іще й до весілля треба було готуватися.

«Самі клопоти та морока», — бурмотіла собі під ніс Марія Степанівна, розкладаючи по тарілках кашу. Василь Іванович устав як завжди.

Не з тих він був людей, хто встає вдосвіта. Усі хатні справи завжди лежали на плечах Марії Степанівни, яка, як і належить порядній жінці, рано вийшла заміж і впродовж усіх цих років білого світу не бачила. Вона була б і рада, якби доля склалася інакше.

Та тільки де ж її, іншу долю, взяти? Усе як у всіх і ніяк інакше. Останню надію вона покладала на доньок. Усе сподівалася, що задуманий план спрацює, і матері вдасться вберегти Катерину, як вона сама вважала, від нещасливого шлюбу.

Поснідавши, Марія Степанівна одразу ж подалася до сараю. Гній же сам себе не прибере. А в глави родини були справи й важливіші.

На риболовлю зібрався Василь Іванович. Чим же ще зайнятися в такий теплий, сонячний день? Марія Степанівна не відразу почула гамір на подвір’ї. Лише коли сусідська бабуся Зоя Андріївна, чия хата стояла з боку сараю, гукнула її, Марія Степанівна вискочила надвір, мов ошпарена.

«Дарія тебе бачити бажає», — примружилася стара. «Он як горлає, на всю округу чути. Ти б свої справи потім доробила, дізналася б, чого їй треба.

А то ж її просто так не проженеш, причепиться, як реп’ях». «Авжеж», — кивнула Марія Степанівна. «Ваша правда.

Від Дарії так просто не відкараскаєшся. Гаразд, зараз підійду, поговоримо. Я навіть здогадуюся, що їй від мене треба».

Дарію й Марію пов’язувало давнє суперництво. Хоча, здавалося б, уже давно пора було про все забути. Адже стільки років минуло, багато води відтоді спливло.

А вона ж усе пам’ятала, ніби це було вчора. «У мене свого часу жениха з-під носа вкрала», — без зайвих передмов і навіть не привітавшись заявила Дарія, зло примружившись. Обличчя рудоволосої повної жінки вкривали самі зморшки.

Їй було всього лиш трохи за сорок, але життя так її пошарпало, що виглядала Дарія на всі шістдесят. У цьому, звісно ж, Дарія звинувачувала й Марію, адже якби та не відбила в неї тоді жениха, усе могло б скластися зовсім інакше. Самій Марії Степанівні важко було уявити, що хтось мріє про такого чоловіка, як Василь.

У нього ж була ціла купа не найприємніших вад, серед яких, передусім, лінощі. Чоловік зайвий раз із дивана не вставав, а якщо й щось робив, то виключно те, що приносило йому самому радість і задоволення. Котрий рік Марія Степанівна не могла змусити чоловіка полагодити дах.

Це ж не безтурботна прогулянка озером, не риболовля і не ходіння лісом по гриби та ягоди. Тут потрібні були зусилля, докладати яких Василь не хотів. І щоразу, коли дружина заводила мову про продірявлений дах, нагадуючи про те, що в одній із кімнат під час дощу вже щосили тече, чоловік знаходив чергову відмовку.

«Сіно треба заготовляти й сушити. Чи, може, ти підеш косою махати? А день не гумовий. І часу в мене не цілий вагон. Я взагалі один-єдиний чоловік у домі. І ви всі втрьох у мене на шиї сидите. Коли мені все це одному робити? Щоб дах крити, яка-не-яка підмога потрібна. А де її взяти?» «Ну, добре», — погодилася Марія Степанівна.

«Я тобі допоможу. Ти можеш крити, а я знизу на драбині руберойд подаватиму. Так, потихеньку-помаленьку, разом за кілька днів і впораємося.

Чи ти що пропонуєш? Усе лишити як є? А жити як? Підлога в тій кімнаті, де тече, скоро прогниє. А потім і весь дім ходором піде. У тебе вже на новий дах гроші відкладені? Особисто в мене немає.

І взяти їх нам теж ніде». Як же Василеві Івановичу все це набридло. То одне, то друге.

Жодного спокійного дня. Ідучи селом, чоловік із заздрістю дивився на Вітька, який за звичкою сидів на зупинці з пляшкою в руках. Богдан Михайлович навіть не сварив чоловіка, коли на нього натрапляв.

Знав, що життя в нього не мед. Хоча пити в селі було суворо заборонено, а порушення могло мати вкрай неприємні наслідки. Але у Віктора було особливе становище.

«Прожив би я з такою мегерою стільки, скільки ти, теж би запив». Поплескавши Віктора по плечу, важко зітхнув Богдан. «Ворогу такої дружини не побажаєш.

І куди тільки дивилися твої покійні батьки, коли схвалили цей вибір?» «Можна подумати, що мене хтось питав», — пробурмотів заплітаючись язиком Віктор Миколайович. «У цієї бестії з-під носа жениха Машка відбила.

А батько з матір’ю мені на вуха присіли. Мовляв, хороша дівка, хороша дівка. Мені якраз одружуватися було пора, от і зійшлися.

А Василь правильно зробив, що втік від неї. Ніби відчув, наче у воду дивився. Тоді ж гулянки були не заведені, все строго.

А в них уже до весілля діло йшло. І буквально за тиждень він таки наважився поговорити про все з батьком. Так і одружився з Марією. Ну а мені Дарія дісталася.

Я думав, що хоч сина мені народить, буде хоч якась відрада. Але, на жаль, як Олеся на світ з’явилася, так усе. Після цього Дарія більше так і не завагітніла.

Донечка он яка виросла, вже наречена. Тільки хто ж на таку зазіхне? Характером уся в матір. Куди її тепер дівати? Незрозуміло.

Видно, так до старості в дівках на нашій шиї й просидить». «Та годі вам», — Богдан Михайлович спробував підбадьорити Віктора. «На кожну дівчину знайдеться свій жених.

Лицем ваша Олеся дуже навіть удалася. Тож знайде серед сільських своє щастя». Насправді це були лише слова, які не мали абсолютно нічого спільного з тим, що думав Богдан Михайлович насправді.

Саме тому він нізащо не одружився б з Олесею. Дівка й справді була всім хороша. Фігура, обличчя — одним словом, усе складне.

Але характер кепський. Це навіть не те слово. З такою дружиною точно щастя не бачити.

Та й Олеся нізащо в житті не подивилася б у бік такого чоловіка. Ледве тільки мати заїкнулася, одразу ж влаштувала скандал. «За старого мене хочете віддати?» — уперлася в боки дівчина.

«Не вийде. Я з дому втечу. Та хоч на край світу.

Але нізащо з цим хричем жити не стану». «Та боляче ти кому потрібна!» — фиркнула Дарія Василівна. «На себе ж збоку подивися.

На тобі ж тавра ніде ставити. Виростили доньку собі на голову, на все село ганьба. Чи думаєш, твої шашні з Романом пройшли повз людську поговір? Аж ніяк.

Увесь чесний люд бачив, як ти з сінника поверталася. Думаєш, після такого тебе хтось заміж візьме? Навіть не мрій. Хоча Богданові Михайловичу це не так уже й принципово.

Він би міг згодитися тобі в женихи, якби ти така горда не була. І якби стільки гонору в тебе не було». Те, що Олеся — лише віддзеркалення самої Дарії, жінка до уваги не брала.

Вона якраз-таки вважала себе ідеальною й постійно тільки й робила, що твердила, ніби на ній уся сім’я тримається. «Та ти б давно під парканом спився без мене», — волала дружина під час чергового скандалу. А Віктор Миколайович був змушений мовчати в ганчірочку.

Не хотів зайвий раз накликати на себе гнів своєї ненаглядної дружиноньки. Так, скільки себе пам’ятали, вони з Дарією жили, як кішка із собакою…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇