Крик нареченої за дверима розбудив увесь готель. Батько вибив двері й, побачивши те, що сталося

Навіть перші кілька років їхнього спільного життя з великою натяжкою не можна було назвати щасливими.

Дарія не вгамовувала свого запалу ні на хвилину. От і того разу пішла влаштовувати скандал сусідці. Хоча чоловік як міг намагався її зупинити.

«Самі розберуться, навіщо лізти в чуже життя. І взагалі, ти ж не знаєш, про що вони говорили. Мало що, навіщо Маша до Надії ходила.

Може, якісь сільські справи обговорити?» «А ти не лізь не в своє діло», — скомандувала Дарія Василівна. «Мені видніше, що вони там перетирали. Справи, еге ж, звісно.

Що таке важливе мало статися, щоб аж через усе село пішки йти? Машка ж на хуторі живе, а Надія аж біля околиці. Чує моє серце, що вони щось затівають, хочуть останнього кавалера в нашої доньки відбити. А ти, як, зрештою, і завжди, поводишся дуже по-чоловічому.

Теж мені, батько називається. Доньку відстоювати повинен, а не осторонь стояти». «А що її відстоювати?» — знизав плечима Віктор Миколайович.

«Доросла вже людина, сама може за себе слово замовити. Олеся, знаєш, у нас не з боязких. Себе в образу точно не дасть.

А лізти в чужі стосунки собі дорожче. Пора вже всім сільським якось адекватно сприймати реальність. Зараз час інший, усе інше.

Молодь сама розбереться». «Хочеш, щоб твоя донька все життя в дівках просиділа?» Дарія Василівна зло примружилася. «Роман — це її єдиний шанс.

Як же ти не розумієш? Зараз упустить, потім не поверне. Я ще й до Богдана дійду. Розповім йому, що теща хоче весілля зірвати.

Думаю, що його це навряд чи потішить». «Та з чого ти взагалі все це взяла?» — дивувався Віктор Миколайович, слухаючи божевільні й позбавлені будь-якого здорового глузду фантазії дружини. «Звідки в твоїй голові раптом виникли такі думки? Ти останнім часом якась сама не своя.

Ніби з ланцюга зірвалася, чесне слово. Заспокойся вже. А Роман з Олесею самі розберуться.

Якщо навіть було в них щось, то нічого в цьому такого страшного немає. А те, що він за Катею змалку волочиться, так це всім давно відомо. Юнацьке кохання, воно мине.

А Катя заміж виходить, причому, наскільки я розумію, з великої симпатії. І, на відміну від нашої Олесі, носа від Богдана Михайловича не верне. Які в Романа можуть бути шанси? Сама подумай».

«Катька — дівка хитра й підла», — заявила Дарія Василівна, розлютившись іще дужче. Її аж трусило, коли вона щось чула про родину своєї головної суперниці. «Їй і чоловіка багатого подавай, і хлопця молодого.

Одне, як то кажуть, іншому не заважає. А те, що Машка не хоче цього весілля, все село знає. Бачте, старий Богдан не пара її ненаглядній донечці.

Нічого, я їх усіх виведу на чисту воду. Ми ще подивимося, хто кого». Що-що, а скандалити Дарія вміла.

На всю округу було чути її дзвінкий пронизливий голос. «Вирішила Романа нашого до рук прибрати, так? Я тобі зруйнувати життя моєї доньки не дозволю. Нехай твоя Катя зі старим живе. А Роман — Олесина доля, і нічого ти з цим не вдієш. Йому твоя Катя не потрібна». Дивлячись на Дарію Василівну, у голові Марії Степанівни майнула одна-єдина думка.

«До чого ж життя людину довело?» Вона стояла й мовчки слухала весь той марення, який потоком лився з уст колишньої суперниці, яку сама Марія ніколи не вважала суперницею. Їхні долі визначили покійні батьки, і нерозумно було когось, крім них, у чомусь звинувачувати. А в тому, що Василь не захотів одружитися з Дарією, була виключно її власна заслуга.

«Дивно ще, як тебе Вітько стільки років терпить», — не посоромилася дати відсіч Марія, коли красномовний монолог істеричної припадочної жінки добіг кінця. «Ти що, прийшла тільки заради того, щоб мені все це сказати? Так я й без тебе прекрасно знаю, що ти про мене думаєш. Залиш свою думку при собі. Мені до неї абсолютно байдуже. Втім, як і до Романа».

«Та що ти таке кажеш?» — обурилася Дарія, уперши руки в боки й примружившись. «А до Надії тоді навіщо ходила?» «Не твого розуму діло!» — огризнулася Марія. «Навіщо треба, навіщо й ходила.

А ти що це, повадилася за мною стежити?» «Ой, та боляче треба!» — зневажливо фиркнула суперниця. «Багато честі, любонько. А от до Богдана я обов’язково зазирну.

Розповім йому, яку змію хоче пригріти в себе на шиї. Він же вам навіть дім збудував. Скоро з’їдете з цієї вбогої халупи.

Не кожному так щастить». «Тут ти маєш рацію», — всміхнулася Марія. «Ось нам, як бачиш, пощастило.

А вам якось не дуже. Але ти не впадай у відчай. Колись буде свято й на вашій вулиці.

Вітько в тебе чоловік роботящий, не те що мій Василь, якого на дах не заженеш. Уже ви-то в такій халупі, як ми, точно ніколи не жили. Усе завжди було вчасно полагоджене».

«А ти на Василя бочку не коти!» Дарія розгнівалася ще дужче. «Зате він людина хороша, спокійна. І за все своє життя ні краплі в рот не взяв.

Не те що мій Вітя, забулдига. Відтоді як уся рідня в могилу лягла, регулярно закладає за комір. А як вип’є, то взагалі з котушок злітає.

Не тобі мені тикати носом, що з чоловіком пощастило. Тебе доля теж не образила. Василь у молодості таким красенем був, просто задивишся.

А Вітька що? Ти його пику бачила? Сама б із таким і жила». З боку Марія й Дарія виглядали саме так, як їм і належало. Як дві базарні сільські баби.

І якби не Василь, який насилу дотягнувся додому з двома величезними відрами, повними риби, скандал розгорявся б і далі. Примирити двох розгніваних жінок йому, звісно ж, не вдалося. Але логічну крапку в їхньому конфлікті чоловік усе-таки поставив.

«Машо, ану швидко до хати!» — скомандував він, не бажаючи обмінюватися з колишньою коханою навіть парою слів. «Я риби приніс. Треба розібрати, помити, почистити.

І он яка хмара йде. Зараз як лине дощ, то не встигнеш рибу почистити й помити. Давай-давай, ворушися.

А я поки що піду на город, там усе накрию». Дарія спробувала заговорити з Василем. Але той лише відмахнувся від неї, мов від настирливої мухи.

«А ти йди до себе додому. Що ви тут за балаган влаштували? Ще й жінка називається — ні сорому ні совісті.

Літня людина он поруч живе, а ви… Ех ти, Дашо, якою була, такою й лишилася. А ні, здається, стала ще гіршою».

Дарії було прикро до сліз. І коли вона вже зібралася відкрити рота, щоб кинути в бік Василя щось їдке й колюче, з неба посипалися дрібні краплі. Роздратованій жінці нічого не лишалося, як побігти додому, поки дощ не полив як із відра.

І ж бо ледь устигла. Ще буквально хвилина — і точно промокла б до нитки…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇