Криза різних ритмів: чесна історія про те, з якими реальними труднощами стикаються чоловіки в нерівному шлюбі

— спитала Марина ввечері. — Від міста втомилася. Та й ми давно нормально не розмовляли.

Володимир Андрійович засяяв.

— Звісно, доню. Залишайся скільки хочеш. Мені тільки радість.

Марина усміхнулася, але тривога не зникла. Навпаки, стала ще сильнішою. Ніби всередині тихо дзвенів дзвіночок: не їдь. Зачекай. Подивися.

Лариса, почувши про рішення падчерки, ледве стримала роздратування. Їй довелося всміхатися, казати, що вона рада, хоча всередині все стискалося від злості. Цей тиждень був їй зовсім невчасний. У неї вже були плани: треба було з’їздити у важливій справі, поговорити про документи, почати готувати ґрунт. Тепер усе відкладалося.

У Марини була звичка, про яку батько не знав. Вона курила. Удома, у своєму житті, вона давно не ховалася, але поруч із Володимиром Андрійовичем знову почувалася дівчиськом, яке боїться засмутити батька.

Вона знайшла місце за старою лазнею. Там було тихо, з подвір’я її не видно, та й у темряві ніхто б не помітив.

Того вечора дім уже готувався до сну. Володимир Андрійович пішов до спальні з книжкою, Лариса прибирала на кухні, потім теж кудись вийшла. Марина накинула кофту, тихо відчинила двері й пройшла за лазню. Повітря було вологе й прохолодне. Вона дістала сигарету, клацнула запальничкою — і почула голос Лариси.

Марина завмерла.

За низьким парканом Лариса розмовляла з подругою. Голоси були приглушені, але в нічній тиші чулося майже кожне слово.

— Ну як у тебе справи? — спитала подруга.

— Тихіше, — роздратовано прошепотіла Лариса. — Не кричи. Все погано.

— Що знову?