Лариса взяла під опіку хлопчика, схожого на загиблого сина, але першого ж вечора

Він дивився на кришку.

— Сірий камінь. Із діркою. Щоб сон був кам’яний.

Лариса зняла кришку. Поверх малюнків лежав камінець. Хлопчик підхопив його двома пальцями, повернув і подивився крізь отвір на лампу.

— Він усе бачить, — сказав він молодшим, наче не своїм голосом і простягнув до неї мізинець.

Вона зчепила його зі своїм.

— Мир назавжди, — промовив хлопчик.

Чай залишився невипитим. Уночі Лариса сиділа на підлозі біля ліжка. Хлопчик спав, підклавши під щоку кулак із затиснутим камінцем. Вона забороняла собі втілювати думки в слова: поки рано. Лікарці потрібні докази.

Уранці вона зв’язалася з лабораторією, яка давно співпрацювала з лікарнею. Трьома днями пізніше здала свою кров і відвезла букальний мазок хлопчика. Через органи опіки все оформили офіційно: встановлення спорідненості для всиновлення.

На результат чекали два тижні. Лариса й далі працювала, готувала вечері, перевіряла уроки. Вечорами зачиняла двері до дитячої, затримувалася в коридорі й лічила до двадцяти.

Андрій повернувся через чотири дні похмурий. Подарував хлопчикові конструктор, поцікавився новою школою — на цьому їхні розмови закінчилися. При ньому Рома дивився вниз, намагався швидше поїсти й піти до кімнати. Лариса помічала це, але не втручалася: вона ще не розуміла того, що бачила.

У п’ятницю надійшов висновок: імовірність біологічного материнства — дев’яносто дев’ять відсотків.

Прочитавши його в ординаторській, Лариса склала аркуш навпіл, знову навпіл. Потім розгорнула й перечитала. Після цього зателефонувала Борисові.

З хірургом Борисом Швецем, якому було сорок два роки, вони працювали ще з часів її ординатури. Він знав Олексія: якось на дачі в сусідньому селищі вправив йому вивихнутий мізинець. Отриманий на знак подяки малюнок кораблика досі висів над Борисовим столом.

Першого дня пошуків три роки тому Борис теж стояв на березі. Згодом приносив їй до ординаторської каву, обходячись без запитань. Лариса давно знала, що для нього вона більше, ніж колега, й цінувала, що він жодного разу не змусив її через це почуватися ніяково.

Він прочитав висновок, сів навпроти. Мовчання тривало довго.

— Що тобі хлопчик розповів?

Вона повторила все: мокрі дошки, телефонну розмову, поштовх. Борис вислухав, не перебиваючи.

— Ларисо, дитина зараз у тебе вдома. Разом з Андрієм.

— Я знаю.

— Ти віриш хлопчикові?

— Шрамові вірю: я сама зашивала цю ногу. Камінцеві вірю. А про все інше нехай слідча судить, не я.

— Саме так. — Борис поклав долоню на стіл поруч із її рукою, не торкнувшись. — Отже, сьогодні йди до слідчої. Тепер це кримінальна справа, а не таємниця, яку ти маєш берегти сама. Я влаштую госпіталізацію до неврології. Травма стара, провали справжні — повне обстеження давно потрібне. У відділенні за ним доглянуть, і ти зможеш законно залишатися поруч.

— Ти думаєш, Андрій?..

— Я поки ні про що не суджу. Мені потрібно, щоб хлопчик опинився там, де є охорона…