Лариса збирала чоловіка на ювілей і вирішила викинути старий костюм, аж раптом знайшла в кишені несподівану річ

Тарас теж доповідав Степанові Артемовичу одне й те саме:

— Підозрілих зустрічей немає. Маршрут один і той самий: дім, театр, дім. Іноді дрібні зупинки, але все порожнє. Оксана за ним їздить надто відкрито. Якби ваш зять хоч трохи дивився довкола, давно б її помітив. Але він увесь у своїй сцені, а навколо ніби туман.

Гордій і справді був лінивий у всьому, що стосувалося складних інтриг. У нього траплялися короткі захоплення шанувальницями, але він відносив їх радше до витрат професії, до частини образу. Такі романи вимагали часу, вигадки, витрат, обіцянок, а все це швидко його втомлювало. Він любив захоплення, але не любив праці, яка за ним ішла.

Усе змінилося в п’ятницю, ближче до вихідних, коли в Гордія зазвичай намічалися вистави. До театру під’їхала жінка на дорогій спортивній машині. Її вік було важко визначити точно: доглянутість, пряма спина, зібрана постать робили своє, але все ж було ясно — їй далеко за шістдесят. Вона увійшла через парадні двері й надовго зникла всередині. Потім вийшла разом із Гордієм. Він сів до неї в машину без жодного спротиву, і вони швидко поїхали центральною вулицею.

Оксана від несподіванки розгубилася. У голові відразу виникла нова версія: може, це бабуся Софії, мати тієї жінки, з якою Гордій таємно пов’язаний? Тарас зреагував першим і обережно рушив слідом. Оксана, отямившись, поїхала за ними.

Спортивна машина зупинилася біля акуратного особняка за високим парканом. Гілки бузку нависали над огорожею, наповнюючи вулицю густим солодким запахом. Будинок не виглядав житловим. Радше це було приміщення приватної фірми, надто закритої, щоб здаватися звичайним офісом. На вивісці, прикрашеній намальованими фокусниками й кумедними картинками, красувалася назва: «Факір на годину». Нижче обіцяли виконати будь-які бажання — від скромної мрії до складного життєвого завдання.

Оксана сиділа в машині навпроти й ніяк не могла зрозуміти, що Гордій робить у такому місці. Він не був фокусником, не розважав дітей на святах, не показував чудес із картами й хустками. Її тягло вийти, підійти, зазирнути у ворота, але внутрішній холод утримав на місці. У цю мить неподалік зупинилася сіра машина. Оксана придивилася й упізнала Тараса.

Спершу їй стало страшно, потім прикро, потім майже смішно. Батько таки приставив до неї спостерігача. Вона дістала телефон і натиснула на контакт, який із дитинства називався «Любий татко». Це прізвисько з’явилося ще тоді, коли Степан Артемович лоскотав маленьку Оксану вусами й грізним голосом питав, який вовк зараз з’їсть червону шапочку. Дівчинка заливалася сміхом і відповідала, що це не вовк, а її любий татко.

Батько відповів миттєво.

— Оксано? Що сталося? Де ти? Чому мовчиш?

Вона не стала відповідати прямо. Надто багато могло зірватися з язика.

— Краще ти скажи, навіщо відправив за мною свого охоронця? Думав, я не помічу? Що ти вже навигадував?

Степан Артемович тяжко зітхнув.

— Тут і вигадувати нічого. Я бачив тебе на ювілеї. Ти була не тут, доню. Дивилася на всіх так, ніби чекала удару. Я не став псувати свято запитаннями, але попросив Тараса підстрахувати. І не намагайся переконати мене, що все добре. Я тебе знаю.

Оксана заплющила очі. Сперечатися з ним було марно. Розповідати про тест вона все ще не наважувалася, зате допомога Тараса раптом перестала здаватися вторгненням. Навпаки, вперше за ці дні їй стало не так самотньо. Гордій, Тарас — два імені, ніби з афіші дивної трагікомедії; бракувало тільки третього героя, щоб остаточно перетворити її життя на виставу без репетицій.

Поки вона намагалася зібрати думки, у вікно тихо постукали. Тарас стояв поруч із машиною. Оксана опустила скло й побачила спокійний, уважний погляд.

— Ваш батько, наскільки розумію, вже пояснив, що я тут не випадково, — сказав він. — Раджу пересісти до мене. Вашу машину чоловік може впізнати. Мою — навряд.

Вона підкорилася майже без вагань. І ледве встигла влаштуватися на пасажирському сидінні, як двері особняка розчинилися.

Із воріт вийшов Гордій. Оксана не відразу впізнала його. Замість бездоганного актора в дорогому костюмі перед нею стояла людина в шкірі, металі й заклепках — чи то рокер, чи то байкер із чужого фільму. На шиї темніло татуювання зі скелетом. Обличчя змінювали густі накладні борода й вуса. Оксана знала кожну родимку на тілі чоловіка і точно могла сказати: жодних татуювань у нього не було, а за одну годину така метаморфоза не стається.

Тарас підняв руку, застерігаючи її від вигуку.

— Тихо. Він переодягнений, загримований і явно робить це добровільно. Це не схоже на випадковість.

Слідом біля воріт з’явився блискучий мотоцикл, а поруч із ним — молода дівчина в шоломі. З-під шолома вибивалася туго заплетена коса. На рукаві шкіряної куртки майнуло маленьке татуювання з черепом — майже таке саме, як у Гордія на шиї, тільки менше. Картина була настільки неправдоподібною, що Оксана майже вхопилася за рятівну думку: може, чоловік таємно знімається в якомусь проєкті й готує сюрприз? Але поруч не було ні камер, ні режисера, ні масовки. Тільки тиха вулиця, бузок, закритий особняк і чужий Гордій…