Лариса збирала чоловіка на ювілей і вирішила викинути старий костюм, аж раптом знайшла в кишені несподівану річ

Наступного дня за Гордієм спостерігали вже двоє. Оксана — зі своєї маленької машини, незграбно, надто близько, майже не ховаючись. І людина Степана Артемовича — Тарас Черненко, колишній співслужбовець і приятель по риболовлі.

З Тарасом Степан Артемович познайомився в госпіталі. Різниця у віці не завадила їм зійтися. Їх зблизило мовчазне розуміння людей, яким не треба пояснювати, що таке біль, обов’язок і зрада. Тарасові було трохи за сорок, коли серйозне поранення перекреслило його службу. Він втратив два пальці на лівій руці й отримав інвалідність. Дружина невдовзі пішла, пояснивши це тим, що не готова жити поруч із покаліченим чоловіком. Тарас довго звинувачував себе і свою біду, аж поки не стало ясно: інший зв’язок у неї з’явився значно раніше, а поранення чоловіка стало лише зручним приводом.

Степан Артемович зрозумів це майже відразу, але не став добивати нового знайомого зайвою правдою. Після виписки вони не загубилися. Іноді їздили на риболовлю, іноді збиралися на дачі у Степана Артемовича, іноді просто мовчали поруч, і цього вистачало. Тепер Тарас погодився допомогти без довгих розпитувань. Машина в нього була сіра, непримітна, а триматися на відстані він умів куди краще за Оксану.

Сам Гордій ні про що не здогадувався. Вдома Оксана поводилася рівно. Ювілей минув блискуче, театр дав йому нову головну роль, репетиції поглинули його з головою. Він був певен у дружині так само, як у ранковій каві й випрасуваних сорочках. Йому й на думку не спадало, що жінка, яку він вважав продовженням власного побуту, може раптом почати за ним стежити.

Тиждень минув майже безглуздо. Гордій їздив з дому до театру, з театру додому. Іноді заїжджав до майстерні, іноді зустрічався з режисером, іноді купував собі дрібниці для догляду. Жодних дитячих магазинів, жодних таємних квартир, жодних жінок із візочками чи іграшками. Оксана вже встигла вигадати цілу другу родину, де росте маленька Софія, де інша жінка чекає її чоловіка з вечерею й дитячими запитаннями. Але реальність уперто не хотіла підтверджувати ці картини.

Увечері Гордій повертався додому, ставив машину на підземну парковку й ішов вечеряти. Якщо вистава минула вдало, він хвалив Оксанину їжу щедро, майже по-царському. Якщо настрій був зіпсований, примхливо кривив красиво окреслені губи й їв мовчки, даючи зрозуміти, що страва не дотягнула до рівня його дня. Оксана в ці хвилини ловила кожну паузу і майже ненавиділа себе за те, що не може просто спитати про Софію. Але запитання застрягало в горлі. Варто було вимовити ім’я дівчинки вголос — і колишній дім завалився б остаточно. І більше нічого…