Лікар запізнився на власне весілля, рятуючи дитину, і біля ресторану дізнався, що його вже замінили

У двір ресторану повільно вкотився темний запилений автомобіль. Він зупинився так близько до ошатного натовпу, що кілька людей мимоволі відступили. Дверцята відчинилися, і на асфальт вийшов той самий літній чоловік, якого Артем бачив зранку біля реанімації: широкі плечі, темне пальто, великі робочі руки.

Він підійшов просто до Артема й міцно потис йому долоню.

— Лікарю. Корній Якович Дорошенко. Я власник великого машинобудівного заводу. Тимофій — мій онук. Сьогодні ви витягли його звідти, звідки зазвичай не повертаються.

Прізвище повисло над парковкою важким предметом. Навколо одразу стало тихіше. Хтось перестав шепотітися, хтось завмер із прочиненим ротом. Навіть музика з ресторану тепер чулася виразніше, ніби в цій раптовій тиші для неї звільнили місце.

— Я хотів лише подякувати, — продовжив Дорошенко, не підвищуючи голосу. — Під’їхав до ґанку й почув, як тут розмовляють із людиною, яка врятувала п’ятирічну дитину.

Він повільно обвів гостей поглядом. Без крику, без погроз, але кожен, на кому затримувалися його очі, чомусь опускав голову.

— Артеме Мироновичу, поїхали звідси. Вам тут нічого робити.

Раїса Павлівна зблідла так швидко, ніби з обличчя стерли весь грим. Зневага зникла, поступившись місцем переляку й метушливій, жалюгідній усмішці.

— Корнію Яковичу, ви неправильно зрозуміли. У нас тут нерви, весілля, всі на взводі… Ми ж не зі зла.

Артем уже не слухав. Він коротко кивнув Дорошенкові й сів у свою стару машину. Темний автомобіль Корнія Яковича плавно розвернувся й пішов слідом. Ошатна компанія лишилася біля входу до ресторану, де ще кілька хвилин тому почувалася суддями. Тепер у їхніх поглядах читався інший розрахунок. Надто пізній.

Роман Гнатюк, який у залі напевно приймав тости й усміхався фотографам, був пов’язаний із чоловіком у темній машині куди щільніше, ніж уся родина Левицьких могла собі дозволити забути.

На виїзді з міста темний автомобіль мигнув фарами й звернув до придорожнього кафе; Артем зупинився поруч. Звичайна їдальня для тих, хто не обирає скатертини: пластикові таці, міцний чай, котлети без прикрас і втомлені водії за сусідніми столами. Корній Якович узяв два стакани чаю, сів навпроти Артема й поклав перед ним щільний заклеєний конверт.

— Тут велика сума, — сказав він. — Не плата. Я не настільки дурний, щоб купувати порятунок онука заднім числом. Вважайте це моєю незграбною спробою висловити вдячність. Я звик розв’язувати питання грошима, лікарю. Не завжди це гарно, але звичка стара.

Артем довго дивився на конверт. Потім підвів очі.

— Корнію Яковичу, за ресторан я вам справді вдячний. Ви з’явилися вчасно. Але якщо я зараз візьму ці гроші за те, що мав зробити за професією і за совістю, то стану не кращим за ту компанію біля входу. А мені сьогодні особливо не хочеться ставати схожим на них.

Дорошенко не образився. На його обличчі навіть ковзнуло щось схоже на повагу. Він прибрав конверт у внутрішню кишеню й кивнув.

— Я припускав таку відповідь. Добре. Гроші прибираємо. Але борг нікуди не подівся. Що я можу зробити?

— Нічого.

— Такий варіант не приймається. Це вже неввічливо.

Артем уперше за день майже усміхнувся.

— Тоді поїдьте зі мною до батька. Район приватних будинків за об’їзною. Треба встигнути сховатися, поки колишня рідня не вирішила влаштувати другий акт вистави.

— Показуйте дорогу…