Літній чоловік лишився без допомоги, і студентка не пройшла повз, хоч сама майже нічого не мала

До п’ятнадцяти років Оксана вчилася абияк. Надворі стояв 1997 рік, довкола було неспокійно, люди жили тривожно, попереду відчувалося наближення великої кризи. У домі дедалі частіше говорили про те, що з донькою треба щось робити. Мар’яна, як педагог, розуміла: їй самій бракує знань, щоб розібратися. Через знайомих у школі вона знайшла спеціаліста й вирішила поговорити з Оксаною.

Та щойно вона обережно згадала про допомогу, як донька спалахнула.

— Тобто ти вважаєш, що зі мною щось не так? — різко спитала вона.

— Я бачу, що тобі тяжко, — відповіла Мар’яна, намагаючись говорити спокійно. — І саме тому думаю, що треба поговорити з людиною, яка вміє допомагати в таких ситуаціях.

— Не треба мені ніяких спеціалістів. Я й сама розумію, що зі мною відбувається.

— Тоді скажи мені.

Оксана всміхнулася, але в цій усмішці було більше болю, ніж злості.

— Усе через тата. І через тебе теж.

Мар’яна зблідла.

— Через мене?

— Так. Від нього я все життя чула тільки зауваження, прискіпування і цю його «правду». Він ніколи не казав, що любить мене. Жодного разу нормально не пожалів. А ти… ти ніби добра, ніби все розумієш, але по-справжньому мене не захистила.

— Оксано, я завжди намагалася тобі допомогти.

— Ні. Якби ти справді хотіла допомогти, ти б іще тоді змусила його зрозуміти, що так не можна. Не один раз сказала й заспокоїлася, а говорила б знову й знову. Ти прийняла його таким, як він є, а від мене чекала, що я теж якось звикну. Ти намагалася підлаштуватися під нього, щоб удома було тихіше. А мені хто допомагав звикати до того, що рідний батько ранить сильніше за чужих?

Мар’яна не знайшла відповіді. Вона дивилася на доньку й раптом побачила перед собою вже не маленьку дівчинку, яку можна обійняти й утішити, а підлітка, що роками носив у собі образу.

— Мені бракує любові від нього і розуміння від тебе, — додала Оксана глухо. — Ось і вся причина. Без жодних розмов із чужими людьми.

Після цих слів вона вийшла з квартири, лишивши матір у важкій, тиснучій тиші.

З часом Оксана все ж почала потроху приймати себе. Вона закінчила школу не блискуче, але змогла вступити на факультет психології. Їй хотілося розібратися не лише в собі, а й у людях загалом: чому одні вміють любити так, що поруч тепло, а інші ніби ховають любов за грубістю й контролем. В інституті вона познайомилася з Романом. Він був уважний, залицявся, умів слухати, і поруч із ним їй здавалося, що нове життя справді можливе.

У дев’ятнадцять років Оксана вирішила зняти з ним квартиру. Коли вона сказала про це вдома, Степан вибухнув.

— Нікуди ти не підеш, — відрізав він. — Тобі дев’ятнадцять, ти життя не бачила. За межі рідного міста толком не вибиралася, а вже зібралася жити невідомо де й невідомо з ким.

— З ким мені жити, вирішувати не тобі, — відповіла Оксана. — Я повнолітня.

— Поки ти в нашому домі, житимеш за нашими правилами.

— Кумедно, що ти раптом згадав, що ти батько, — кинула вона. — Раніше тобі було байдуже, що в мене всередині, а тепер ти вирішив забороняти.

Обличчя Степана потемніло.

— Як ти розмовляєш? Зовсім розперезалася?