Літній чоловік лишився без допомоги, і студентка не пройшла повз, хоч сама майже нічого не мала

— Як заслужив, так і розмовляю. Я хочу поїхати саме від тебе. Маму тільки шкода. Не розумію, як вона стільки років живе поруч із таким сухим, черствим чоловіком.

Ці слова вдарили по ньому сильніше, ніж він очікував. Та замість зупинитися він лише дужче розлютився.

— Не смій так говорити.

— Я почну жити окремо. А тепер дай пройти.

Вона грубо відсунула його плечем і пройшла до кімнати. За дверима її вже чекав Роман, готовий допомогти з речами. Оксана відчинила шафу, дістала сумку й почала складати одяг. Степан, киплячи від страху й злості, зайшов слідом без стуку й став витягати речі назад.

— Я сказав, ти нікуди не підеш. Мала ще.

— Не чіпай мої речі!

— Будеш слухати батька.

— Пусти мене! Я тут більше ні секунди не лишуся.

— Ах от як?

Він зірвався. Рука піднялася швидше, ніж думка встигла зупинити її. Ляпас пролунав різко, сухо. Оксана завмерла, тримаючись за щоку, а в дверях з’явилася Мар’яна. Вона стояла бліда, з широко розплющеними очима, ніби не могла повірити побаченому.

— Ти вдарив її? — прошепотіла вона, а потім голос зірвався. — Нашу доньку? Через що? Через те, що вона не хоче жити під твоїм вічним контролем?

— Я батько, я маю право…

— Ні, Степане. Це не право. Це безсилля. Ти все життя вважав, що існує тільки твоя думка, твоя правда і твій порядок. А тепер дивуєшся, що від тебе тікають.

Оксана мовчки продовжила збирати сумку, стримуючи сльози вже не від болю, а від остаточного рішення.

Мар’яна дивилася на чоловіка, і в ній ніби прорвалося все, що накопичувалося роками.

— Вона має рацію. Я сама не розумію, як стільки років намагалася переконати себе, що в нас усе нормально. У тебе ж майже друзів не лишилося, Степане. Ти задумайся, чому до нас люди не ходять. Бо ніхто не хоче сидіти за столом і чекати, коли ти кинеш у нього чергову «правду», від якої потім соромно й боляче.

— У мене є друзі, — похмуро сказав він.

— Ні. Є люди, які тебе терплять або поважають за роботу. Але близько до себе ти майже нікого не підпустив. Ти злий, колючий, і сам називаєш це чесністю.

— Мар’яно, що ти кажеш? Ми ж сім’я.

— Сім’ю зруйнували не ми. Ти руйнував її роками. Своєю нікому не потрібною прямотою, своєю грубістю, своїм небажанням чути. Я більше так не можу. Я йду. І розлучатися з тобою теж буду.

Степан розгубився. Він дивився то на дружину, то на доньку, не розуміючи, як за один вечір усе, що він вважав міцним, розсипалося в нього під ногами.

— Ви ж зараз усе ламаєте, — сказав він глухо…