Льоша зателефонував нареченій з армії й почув відмову, а роки потому вони з Ірою зустрілися

Льоша знову підійшов до хлопчика.

— У що ти любиш гратися?

— У літачки. Я й сам хотів стати льотчиком.

— Будеш, Сашку, обов’язково будеш.

Минув місяць. Якось Іра отримала листа. Він був таким дивним, що вона не відразу зрозуміла, про що йдеться. У листі повідомлялося, що її сина чекають у закордонній клініці на обстеження, послуги оплачені, треба лише приїхати.

Іра голосно заплакала. Вона ридала, як маленька дівчинка, розмазуючи сльози по запалих щоках. А через пів року, коли вони повернулися додому, Сашко йшов сам, спираючись на легкі милиці, які вже зовсім скоро могли йому не знадобитися.

Іра здогадувалася, хто допоміг її синові, але не знала адреси чи телефону, щоб просто зателефонувати й подякувати. Через тиждень Сашкові надійшла посилка зі столиці. Коли він відкрив її, то не повірив своїм очам: загорнутий у папір, на дні коробки лежав великий радіокерований літачок, а під ним — листівка зі справжнім літаком, на якій гарним почерком було написано: «Успіху тобі, пілоте!»