Льоша зателефонував нареченій з армії й почув відмову, а роки потому вони з Ірою зустрілися

Через пів року вони одружилися. Тепер Світлана чекала дитину й була дуже щаслива. Лікарі обіцяли, що народиться двійня. Льоша носив дружину на руках, балував як міг і достеменно знав, що тепер у нього все буде добре.

Якось Льоші зателефонував Віктор. Він намагався створити охоронну фірму й потребував партнера. Льоша охоче підтримав ідею друга. Не минуло й двох років, як їхня фірма почала процвітати. Вони розширили сферу своєї діяльності, викуповували занепалі спортзали й відновлювали їх на благодійних засадах, запрошували хлопців із бідних сімей і дитячих будинків до відкритих секцій.

Така діяльність не залишилася поза увагою міської влади, і Віктор із Льошею отримували її підтримку в кожному своєму проєкті. Якось Льоші спала на думку ідея відкрити спортивний центр у своєму місті. Він швидко владнав усі організаційні питання, знайшов партнерів і поїхав на батьківщину, щоб на місці обговорити деталі.

Справи йшли добре. Незабаром Льоші належало від’їжджати, і він вирішив прогулятися парком. На одній з алей він зіткнувся з жінкою, яка здалася йому знайомою. Перед собою вона котила інвалідний візок, у якому сиділа дитина років семи.

Вони пройшли повз одне одного, аж раптом вона обернулася, здивовано подивилася на нього. Він відчув її погляд, теж обернувся. Льоша не вірив своїм очам: це була Іра. Вона, зігнувшись, наче від удару, розвернулася й пішла геть.

Льоша постояв, подивився їй услід, а потім швидкими кроками наздогнав і взяв за руку. Вона відсахнулася, потім зупинилася й тихо сказала йому:

— Здрастуй, Льошо.

— Здрастуй, Іро.

Вони трохи помовчали.

— Упізнав, виходить, мене?

— Упізнав. Це твій син?

— Син. Сашко.

Льоша обійшов її й простягнув руку дитині.

— Ну, привіт, Олександре.

У відповідь він отримав несміливе рукостискання.

— А як вас звати?

— Я дядько Льоша, знайомий твоєї мами.

Чомусь він не зміг вимовити слово «друг». Іра хотіла присісти на лавку, але він сказав їй:

— Дозволь пригостити твого сина морозивом. Сашку, яке морозиво ти любиш?

— А яке буде?

— Ходімо, дізнаємося.

Льоша сам підкотив візок із дитиною до найближчого вуличного кафе, зробив замовлення й, поки хлопчик ласував, запитав Іру:

— Як живеш?

— Сам уже бачиш. — Вона поправила комірець дешевенької сорочки. — А в тебе, бачу, все добре. Ти на своїх ногах.

— Так. Ти пробач мені за той дзвінок, Іро. Це був дурний жарт.

— Я знаю. Мені потім твоя мама казала, але я нічого не могла змінити, бо вже була вагітна. Я ж так і не вийшла заміж за Романа. У нього було багато таких, як я. Утім, коли народився Сашко, він з’явився, подарував подарунки й знову зник. Він приїздив щороку, а коли Сашкові виповнилося п’ять, узяв сина, щоб покатати його на своїй новій машині. Вони потрапили за містом в аварію. Роман практично не постраждав, а Сашко став інвалідом. Відтоді ми Романа не бачили.

— Що кажуть лікарі? Невже нічого не можна зробити?

— Можна, але таких грошей у нас немає. — Вона повернулася до сина. — Сашеньку, ти поїв? Ходімо, любий, нам час додому. А ти пробач мені, Льошо, і будь щасливий…